— Ти знаєш, що мені віднедавна сниться? — запитала вона одного разу. — Сниться і сниться.
— Що тобі сниться, моя дитино?
— Помаранчеві штори. Великі щільні помаранчеві штори. — Вона цмокнула губами, й Джиммі почув, що Маріта п’є воду… — Штори, які метляються на вітрі, звисаючи зі своїх поперечок. Лише метляються й ляскають. Лясь, лясь, лясь. Сотні штор на великому-великому полі. Ляскають і лопотять.
Джиммі чекав, що далі, але Маріта урвала на цьому розповідь. Не хотячи, щоб дружина змовкала посеред розмови, як було не раз, він запитав:
— Як там Кейті?
— Чого?
— Що робить Кейті, моя люба?
— Твоя мама добре дбає про нас. Вона дуже журиться.
— Хто журиться? Моя мама чи Кейті?
— Обидві. Пробач, Джиммі. Я піду. Мене нудить. І я дуже стомлена.
— Гаразд, дитино.
— Я тебе кохаю.
— І я тебе.
— Джиммі. У нас ніколи не було помаранчевих штор. Я не помиляюся?
— Ні, не помиляєшся.
— Дивно, — сказала вона й повісила слухавку.
Останнє слово, яке вона сказала йому, — «дивно».
Атож, дивно. Родимка, що була на твоїй руці, відколи ти ще лежала в колисці й дивилась на підвішені над тобою картонні іграшки, раптом потемніла й через двадцять чотири тижні, майже два роки по тому, як ти лежала в постелі зі своїм чоловіком і обхоплювала його тіло своєю ногою, тебе поклали в домовину й зарили в землю, а твій чоловік стояв за півсотні ярдів від тебе, між двома озброєними охоронцями й з кайданами на руках і ногах.
Джиммі випустили на волю через два місяці після похорону дружини, й він стояв на кухні в тому самому одязі, в якому покинув в’язницю, і усміхався до своєї незнайомої дитини. У свої перші чотири роки вона мала познайомитися з ним, бо ж зовсім його не пам’ятала. Пам’ятала тільки те, що сталося за останні два роки її життя. Можливо, в її пам’яті жило кілька фрагментів про чоловіка, якого вона бачила в цій оселі до того, як їй було дозволено приходити до нього лише по суботах і сидіти на протилежному боці старого стола у вологому домі з поганим запахом, побудованому на індіянському кладовищі, де свистіли вітри, стіни хиталися, а стелі нависали надто низько. Стоячи на своїй кухні й дивлячись, як вона споглядає його, Джиммі ніколи ще не почувався таким безпорадним. Він зроду не був таким самотнім або наляканим, як тепер, коли, опустившись навколішки біля Кейті та взявши її рученята в свої руки, дивився на них обох у своїй уяві, немовби літав над кімнатою. І, літаючи над ними, він думав: «О Боже, мені шкода цих двох». Чужі одне одному, в брудній кухні, намагаються виміряти одне одного, силкуються не мати ненависті одне до одного, бо ж вона померла й позмусила їх приліпитися одне до одного, неспроможна знати, що вони, в біса, робитимуть далі.
Його донечка — це створіння, яке жило, дихало й почасти вже було сформоване, — тепер залежала від нього, подобалось це їм чи ні.
— Вона всміхається нам із неба, — промовив Джиммі до Кейті. — Вона пишається нами. Справді пишається.
Кейті запитала:
— Ти знов повернешся в те місце, де був?
— Ні, не повернуся. Ніколи.
— Ти поїдеш кудись іще?
Тієї миті Джиммі радо погодився б відсидіти ще років із шість у брудній ямі, такій, як «Оленячий острів», або й у гіршому місці, аніж проводити по двадцять чотири години на кухні з незнайомою донькою, з цією невизначеністю майбутнього, із цим — як називати речі своїми іменами — клопотом, на який доведеться потратити залишок своїх молодих років.
— Нікуди я не поїду, — сказав він. — Я тебе не покину.
— Мені хочеться їсти.
Джиммі наче вдарило електричним струмом — о Боже, йому ще й годувати доведеться це створіння. До смерті. Ісусе Христе!
— Гаразд, — відказав він, відчуваючи, як усмішка затремтіла на його обличчі. — Ми поїмо.
О шостій тридцять Джиммі з’явився в «Ринковому котеджі», крамниці на перехресті вулиць, якою він володів, і відразу сів за касу та лотерейний автомат, тоді як Піт переносив до кафетерію «Кілмерські пончики» Айзера Ґасвамі й тістечка, кільця із сиром та пиріжки, доставлені з пекарні Тоні Б’юка. Під час затишшя Джиммі наповнив кавою з кавового автомату два величезні термоси й поставив їх на прилавок, де торгували кавою, потому розіклав недільні «Ґлоб», «Геральд» і «Нью-Йорк таймс». Посередині поклав рекламу й комікси, відтак акуратно помістив усе те перед прилавками, де продавалися цукерки, й під касовим апаратом.
— Сел сказав тобі, коли зможе бути?
— Не раніше, як о пів на десяту, — сказав Піт. — Його автомобіль зламався, й він зможе приїхати лише міським транспортом, тобто двома лініями метро та автобусом. Та і, як сказав мені, він ще навіть не вдягався.
— Трясця.
Близько чверті на восьму їм довелося мати справу з першим напливом покупців, що поверталися з нічної зміни, — це були переважно полісмени, кілька медсестер зі «Святої Регіни» й кілька дівчат, які працювали й підробляли, обслуговуючи нелегальні нічні клуби, розміщені на протилежному боці Бакінгем-авеню в Низині й вище на Роум-Бейсин. Усі вони були стомлені й виснажені, але водночас веселі й напружені. Над ними висіла аура інтенсивної полегкості, немовби всі вони поверталися з поля битви брудні, закривавлені, але не поранені й не покалічені.
Поки тривала п’ятихвилинна перерва перед новим напливом відвідувачів, Джиммі зателефонував Дру Піджину й запитав, чи бачив той Кейті.
— Гадаю, вона тут, — сказав Дру.
— Справді?
Джиммі відчув нотку надії в своєму голосі й тільки тоді зрозумів, що він стривожений набагато більше, аніж дозволяв собі визнати.
— Певно, що так, — сказав Дру. — Зачекай, піду з’ясую.
— Наперед тобі дякую, Дру.
Він слухав, як відлунює важка хода Дру по твердій підлозі коридору, й водночас переводив у гроші два обтріпані чеки, що їх подала йому стара леді Гармон, намагаючись не моргати, щоб не струсити сльози, які потекли в Джиммі від різкого запаху парфумів старої. Він почув, як Дру повертається до телефона, й відчув, як затремтіло в нього щось у грудях, коли повернув старій леді її п’ятнадцять баксів і на прощання помахав їй рукою.
— Джиммі?
— Я тут, Дру.
— Пробач. Це Даяна Сестра заночувала тут, у нас. Вона й тепер лежить долі у спальні Ів. Але Кейті там немає.
Тріпотіння в грудях Джиммі зупинилося й завмерло, неначе придавлене пінцетом.
— Ти не переживай, це не проблема.
— Ів сказала, що Кейті висадила їх тут, біля стовпа на дорозі, але не сказала, куди сама їде.
— Гаразд, чоловіче. — Джиммі надав своєму голосові удаваної веселості. — Я її знайду.
— Може, в неї з кимось побачення?
— Їй дев’ятнадцять, Дру. Хіба порахуєш тих, із ким вона зустрічається?
— Свята правда, — відказав Дру, позіхаючи. — Скажімо, Ів одержує стільки телефонних дзвінків від різних хлопців, що можна скласти їхній реєстр.
Джиммі витиснув із себе сміх.
— Ще раз дякую тобі, Дру.
— Завжди радий допомогти тобі. Тримайся, Джиммі.
Джиммі повісив слухавку й потім довго дивився на диск, ніби чекав від нього якоїсь допомоги. Це не вперше Кейті не ночувала вдома. І навіть не вдесяте. Не раз також вона не приходила вранці на роботу, але й у першому, і в другому випадку вона зазвичай телефонувала. Та що, як вона зустріла чарівного молодика, схожого на кінозірку?.. Джиммі не так далеко відійшов від своїх двадцятьох, щоб не пам’ятати, як це буває. І хоч він ніколи не показав би Кейті, що заплющує очі на такі вчинки, у своєму серці він міг гіпокритично не осуджувати їх.
Дзвінок, прив’язаний до цвяха, вбитого над дверима, дзеленькнув, і Джиммі, піднявши голову, побачив, як до крамниці увійшов гурт акуратно причесаних жінок, які поверталися з церкви й базікали про дощовий ранок, проповідь священика та сміття на вулицях.