— Ти добрий.
— Справді?
Вона кивнула головою.
— Брендене, я бачила тебе з Реєм, матір’ю, з чужими людьми надворі, й ти завжди здавався мені дуже добрим.
— Існує багато добрих людей.
— Існує багато люб’язних людей. А це не одне й те саме.
І Бренден, думаючи про це, мусив визнати, що протягом усього свого життя він ніколи не зустрічав людини, яка ставилася б до нього неприязно. Усі вважали, що Гаррісові діти — хороші хлопці. Бренден ніколи не мав ворогів, ні з ким не бився після школи й не пам’ятав, коли востаннє чув грубе слово на свою адресу. Можливо, це й справді тому, що він добрий. І можливо, справді, як казала Кейті, така риса вдачі — рідкість. А може, він був просто хлопцем, який не дратував людей.
Хіба крім батька Кейті. І то була загадка. А сумніватися в ставленні Джиммі Маркуса до Брендена не доводилося. Той його ненавидів.
Лише півгодини тому Бренден відчув цю ненависть у крамниці містера Маркуса — тиху й стриману ненависть, що йшла від нього, наче вірусна інфекція.
Він відчув себе безпорадним перед нею. Повертаючись додому, він не міг дивитися на Рея й повсякчас спотикався, так його бентежила ця ненависть. Він почувався брудним, так ніби його волосся було давно не мите, а голова всипана гнидами. Тим паче, що цей факт він ніяк не міг пояснити — Бренден зроду не робив нічого лихого містерові Маркусу, він майже не знав цього чоловіка. Він дивився на Джиммі Маркуса й розумів, що той не став би гасити полум’я, якби воно його охопило.
Бренден не міг зателефонувати Кейті на один з її телефонів — ану ж як вони мають там апарат, що визначає номери? Вони здивуються — чого це ненависний Бренден Гарріс телефонує їхній Кейті. Він мав намір подзвонити їй тисячу разів, але думки про те, що на протилежному кінці дроту може нарватися на містера Маркуса, чи Боббі О’Доннела, чи одного з тих психованих братів Севіджів, було досить, щоб він знову поклав слухавку на місце.
Бренден не знав, кого йому боятися більше. Містер Маркус був звичайний собі чоловік, власник крамниці на розі вулиці, до якої Бренден ходив протягом половини свого життя, але було в тому чоловікові щось іще — крім його очевидної ненависті до Брендена, — таке, що могло збентежити людину, спроможне заподіяти їй щось лихе, хоч що саме, Бренден не знав, але щось таке, що примушувало стишувати голос у присутності цього чоловіка й не зустрічатися з ним поглядом. Щодо Боббі О’Доннела, то він був саме той чоловік, який жив невідомо з чого, і, щоб не зустрітися з ним, ви переходили на протилежний бік вулиці. А щодо братів Севіджів, то ті були планетною системою, віддаленою від нормальних, прийнятних стосунків на сотні світових літ. Найбожевільніші, найпридуркуватіші йолопи, яких будь-коли народжувала Низина. Щоб перелічити, яка кількість поглядів і слів могла вивести їх з рівноваги, знадобилася б книга завтовшки зі Святе Письмо. Їхній батько, теж бовдур несосвітенний, настругав зі своєю хворобливою святенницею дружиною безліч дітлахів, одного за одним через кожні одинадцять місяців. Брати росли в жахливій тісноті в одній кімнаті поруч із надземною залізницею, яка нависала над Низиною, затуляючи сонце, аж поки її не знесли, Бренден тоді ще був малюком. Підлога в їхньому помешканні була нахилена на схід, а потяги гуділи за вікном братів двадцять одну годину з двадцяти чотирьох кожної проклятої доби, струшуючи триповерховий будиночок із такою силою, що іноді брати випадали з ліжка й прокидалися вранці навалені в одну купу, зустрічаючи ранок роздратованими, як водяні пацюки, й пісяли один на одного, щоб почати новий день окремо.
Бувши дітьми, вони не мали індивідуальності в своєму зв’язку із зовнішнім світом. Вони були просто Севіджами, такою собі сумішшю кінцівок та сплутаного волосся, й рухалися у хмарі пилюки, як тасманійський диявол. Ви бачили, як котиться на вас курява, й відступали вбік, сподіваючись, що ця хмара затягне в себе когось іншого, перш ніж досягне до вас або пролетить мимо, одержима власними похмурими психозами.
Та що там казати, до того як Бренден почав таємно зустрічатися з Кейті, він навіть не знав, скільки всього було братів Севіджів, а він же виріс у Низині. Йому про це розповіла Кейті: Нік був найстарший, років із шість тому він подався відбувати свої щонайменше десять років у Волполі; Вел був наступний і, зі слів Кейті, найприємніший; потім ішли Чак, Кевін, Ел (якого зазвичай плутали з Велом), Джерард, який щойно вийшов із Волпола, й нарешті Скотт, материн улюбленець, коли він був зовсім малим і мати була жива. Потім він єдиний з-поміж братів одержав диплом про закінчення коледжу і єдиний, що не жив удома на першому й третьому поверхах, які брати привласнили після того, як повиганяли з дому колишніх власників, так їх перелякавши, що ті переселилися до іншого штату.
— Я знаю про їхню погану славу, — сказала Кейті Бренденові, — але насправді вони хороші хлопці. Хіба окрім Скотта. Він і справді навряд чи може комусь сподобатися.
Оце тобі й «нормальний» Скотт.
Бренден зиркнув на свого годинника, потім на дзиґарі над ліжком, на телефон і на своє ліжко. Учора вночі він засинав отут, дивлячись на потилицю Кейті й рахуючи там біляві волосинки. Простягши тоді руку через її стегно й поклавши долоню на її теплий живіт, він з насолодою вдихав пахощі її волосся, легких парфумів і поту.
Аж ось ізнову звів очі на телефон.
Ну, задзвони, нехай тобі чорт! Задзвони.
Двоє хлопчаків знайшли автомобіль і зателефонували на номер 911. Той, хто заговорив у слухавку, засапався від хвилювання, щойно переконався, що його чують на тому кінці.
— Тут стоїть автомобіль із кров’ю всередині та відчиненими дверцятами, і…
Оператор, який чергував на телефоні 911, урвав монолог і запитав:
— Де стоїть автомобіль?
— У Низині, — сказав хлопець. — Біля В’язничного парку. Ми з другом знайшли його.
— Яка це вулиця?
— Сідней-стрит, — видихнув хлопець у телефон. — Тут кров, а дверцята відчинені.
— Як тебе звуть, синку?
— Він хоче знати її ім’я, — сказав хлопець своєму другові. — Він назвав мене «синку».
— Синку, назви мені своє ім’я, — повторив оператор. — Як тебе звати?
— Ми тут зовсім випадково, дядьку, — ухилився хлопець від прямої відповіді. — Прощавайте.
Хлопець повісив слухавку, а оператор побачив на своєму комп’ютері, що дзвінок надійшов із платного телефона, який стояв на розі Кілмер і Нозер-стрит у Низині у Східному Бакінгемі, десь за півмилі від того місця, де був вхід із Сідней-стрит до В’язничного парку. Він передав інформацію черговому, й черговий послав загін на Сідней-стрит.
Один із патрульних зателефонував до відділка й попросив надіслати підкріплення — одного або двох криміналістів і кількох фахівців з убивств. Йому здавалося, вони будуть потрібні.
— Тридцять третій, ви знайшли тіло?
— Поки що ні, черговий.
— Тридцять третій, чому ви просите надіслати фахівців з убивств, якщо тіла не знайдено?
— Дивлюсь на цей автомобіль і передчуваю — тіло ось-ось знайдемо.
Свій перший робочий день Шон розпочав після перерви, припаркувавшись на Крешент і обминувши синю загороджувальну стрічку на її перехресті із Сідней-стрит. Синя загороджувальна стрічка була позначена етикеткою Бостонського департаменту поліції, бо його представники першими прибули на місце подій, утім із розмов, підслуханих по рації, коли Шон їхав сюди, він збагнув, що справу цю доручать розслідувати відділові вбивств штату, який перебував під його безпосереднім керівництвом.
Автомобіль, як він зрозумів, знайшли на Сідней-стрит, тобто в районі юрисдикції міста, але кривавий слід тягся до В’язничного парку, що, як заповідна територія, підлягав юрисдикції штату. Шон пройшов униз по вулиці Крешент понад краєм парку, й перше, що він помітив, була вантажівка служби вбивств, припаркована в центрі кварталу.
Підійшовши ближче, він побачив свого сержанта Вайті Паверса, що стояв за кілька кроків від автомобіля з відчиненими дверцятами. Соза й Коннолі, яких включили до відділу вбивств лише минулого тижня, з філіжанками кави в руках оглядали кущі біля входу в парк. Далі на гравійній доріжці стояли машини патрульних служб і автомобіль кримінологів, які сердито визиралися на Созу й Коннолі: можливі докази було затоптано, й повсюди валялися кришечки від їхніх паперових стаканчиків.