— Привіт, поганий хлопцюго, — здивовано піднявши брови, мовив Вайті Паверс. — Тебе вже викликали на службу?
— Атож, сержанте, — відповів Шон. — Хоч у мене тепер немає партнера. Адольф у відпустці.
Вайті Паверс кивнув головою.
— Твої пальці придавило дверима, й тобі запропонували несподіваний спосіб лікуватися. — Він обняв Шона. — Ти будеш зі мною, еге? Поки закінчиться термін твого випробування.
Вони поклали, що Вайті стежитиме за Шоном, допоки начальство вирішить, відповідає він своїм високим стандартам чи ні.
— Цей вік-енд здавався таким спокійним, — сказав Вайті, підштовхуючи Шона до відчинених дверцят автомобіля. — Округа була тихою, як мертвий кіт. Когось ударили ножем у Паркер-Гілл, ще одне поранення у Бромлі-Гіт, і кілька учнів коледжу влаштували бійку за пляшку з пивом в Олстоні. Проте жодне з поранень не було фатальним, і всі ці випадки підпорядковувалися містові. За винятком випадку в Паркер-Гілл. Але той чоловік самостійно дійшов до санітарної частини з ножем, який стримів у нього з-під ключиці, ще й запитав у чергової сестри, де вони тримають автомат із кока-колою.
— І вона сказала йому? — запитав Шон.
Вайті всміхнувся. Він був одним із найталановитіших працівників у відділі вбивств, тому всміхався охоче й часто. Його, либонь, несподівано викликали на службу, бо одягнений він був у спортивні штани та хокейну куртку свого сина, бейсбольна шапочка зсунулася на потилицю, різнобарвні кеди були взуті босоніж, а поліційний значок теліпався поверх джерсі.
— Мені подобається твоя сорочка, — промовив Шон, і Вайті обдарував його ще однією ледачою усмішкою, коли над ними, вилетівши з парку, шугонула птаха й зловісно каркнула над Шоновою спиною.
— Півгодини тому, чоловіче, я лежав на своїй канапі.
— Дивився мультики?
— Ні, боротьбу. — Вайті показав на зарості, за якими починався парк. — Думаю, десь там ми знайдемо труп. Але врахуй, що ми тільки-но розпочали пошуки, й Фріл каже, поки не знайдемо тіло, жертву треба занести до списку зниклих осіб.
Птаха знову зробила над ними коло, цього разу трохи нижче. Її гучне каркання проникло Шонові в мозок і відгукнулося тремтінням у всьому тілі.
— Проте шукати доведеться нам? — запитав Шон.
Вайті кивнув головою.
— Якщо тільки вона не втекла до міста, де її й порішили.
Шон подивився вгору. Птаха мала велику голову й короткі лапки під білими грудьми із сірою смугою посередині. Шон не впізнав її породу, бо не дуже добре тямив у тому.
— Що це за птах?
— Кільчастий водомороз, — відповів Вайті.
— Не бреши.
Вайті підняв руку вгору.
— Присягаюся Богом, чоловіче.
— Ти забагато дивився в дитинстві передач «Царства дикої природи», еге?
Птаха знову зловісно каркнула, й Шон хотів уже підстрелити її.
— Подивишся автомобіль? — запитав Вайті.
— Чому ти сказав «вона»? — промовив Шон, пірнувши під жовту стрічку, що оточувала місце злочину, й попрямував до автомобіля.
— Технічна експертиза знайшла в бардачку паспорт. Автомобіль належить Кетрін Маркус.
— Прокляття, — сказав Шон.
— Ти її знаєш?
— Схоже, це дочка чоловіка, з яким я знайомий.
— Близько знайомий?
Шон похитав головою.
— Ні, ми просто вітаємось як сусіди.
— Ти правду кажеш? — запитав Вайті, ніби вже тепер хотів почати розслідування.
— Атож, цілковиту правду.
Вони підійшли до автомобіля. Вайті показав на відчинені дверцята, а представниця технічного відділу відступила назад і розкинула руки, затуляючи машину.
— Ви тільки нічого не торкайтеся, хлопці. Хто розслідуватиме справу?
— Я, — відповів Вайті. — Парк перебуває в юрисдикції штату.
— Але автомобіль належить містові.
Вайті показав на бур’яни.
— Сліди крові ведуть на територію штату.
— Я не знаю, — зітхнула технічний експерт.
— Це вирішить комп’ютер, — сказав Вайті. — А поки що справа належить штатові.
Шон поглянув на бур’яни, які росли побіля парку, й припустив, що як вони знайдуть тіло, то знайдуть його там.
— Які маємо результати?
Технічний експерт позіхнула:
— Коли ми знайшли машину, дверці були відчинені. Ключі стриміли в запалюванні, фари світилися. Через десять секунд після нашого прибуття, мов за сигналом, акумулятор потік і закаляв днище.
Над динаміком на дверцях водія Шон помітив пляму крові. Кілька її крапель попало на сам динамік — тепер вони засохли й почорніли. Він присів, обернувся й побачив ще одну пляму на кермі. Третя пляма була довша й ширша за перші дві, вона обгортала дірку від кулі, пробиту у вініловій спинці водієвого сидіння на рівні плеча. Шон знову присів і подивився крізь двері на кущі ліворуч від автомобіля, потім обернув голову, щоб подивитися на зовнішній бік дверцят водія, й побачив там свіжу заглибину.
Він поглянув на Вайті, й Вайті кивнув головою.
— Злочинець, певно, стояв біля автомобіля. Дівчина Маркус, якщо це вона, сиділа за кермом і вдарила його дверима. Мерзотник почав стріляти й поцілив її, можливо, в плече, а можливо, в біцепс. Хай там як, а дівчина кинулася навтіки. — Вайті показав на кілька прим’ятих кущів, що вона притоптала ногами. — Вони побігли крізь кущі до парку. Її рана не могла бути тяжкою, бо видно лише кілька крапель крові на кущах.
— А ми маємо своїх працівників у парку? — запитав Шон.
— Досі їх було двоє.
Представниця технічного відділу форкнула:
— З них було більше пуття, аніж із цих двох?
Шон і Вайті простежили за її поглядом і побачили, що Коннолі випустив із рук паперового стаканчика з кавою і тепер нахилився, щоб його підняти.
— Вони в нас новенькі, дай їм звикнути.
— Доведеться просити допомоги.
Шон підступив до жінки.
— Ви знайшли якісь посвідчення особи, крім технічного паспорта?
— Так. У гамані під водієвим сидінням був дозвіл на керування автомобілем на ім’я Кетрін Маркус. Під пасажирським сидінням лежав рюкзак. Біллі зараз з’ясовує, що там у ньому.
Шон подивився через капот на чоловіка, на якого кивком голови показала експерт. Він стояв навколішках перед автомобілем, темно-синій рюкзак лежав перед ним.
— Що там документи кажуть про її вік? — запитав Вайті.
— Дев’ятнадцять років, сержанте.
— Дев’ятнадцять, — повторив Вайті, звертаючись до Шона. — І ти знайомий з її батьком? Бідолаха, йому доведеться пережити велике горе, він, либонь, і гадки не має, що сталося з його дочкою.
Шон обернув голову й побачив, як самітна криклива птаха полетіла в напрямку каналу, а промінь сонця пробився крізь хмари. Він відчував, як пташине скрекотіння проникає в його вушний канал та в мозок, і враз його пронизав спогад про вираз дикої самоти, що його він бачив на обличчі одинадцятирічного Джиммі Маркуса, коли вони майже вкрали той автомобіль. Шон відчував ту самоту тепер, стоячи біля кущів, які вели до В’язничного парку, так ніби двадцять п’ять років, що відокремлювали його від того часу, пролетіли, як комерційна реклама на телебаченні, відчував ту гнітючу, розпачливу самоту, що придавила Джиммі Маркуса, неначе трухлява деревина. Щоб струсити із себе цей спогад, він подумав про Лорен, про Лорен із довгим русявим волоссям, яка заполонила його сьогоднішній сон і пахла морем. Він подумав про ту Лорен, і йому захотілося знову заповзти в тунель того сну, поринути в нього з головою та зникнути.
7
У крові
Надін Маркус, молодша донька Джиммі та Аннабет, уперше дістала благословенні дари святого причастя в неділю вранці у церкві Святої Цецилії, що в Східному Бакінгемі, в Низині. Її руки були стиснуті від долонь до пучок, а білий серпанок та біла сукня робили її схожою на дитя-наречену або на сніжного янгола. Вона йшла в процесії через прохід разом із сорока іншими дітьми, легко ковзаючи по підлозі, тоді як інші дівчатка та хлопчаки плентали й спотикалися.