Все до дрібниць ми продумали і обговорили на цій лавочці. Коли все вже було домовлено, Головацький спитав:
— Ти не дуже стомився сьогодні?
— Ні. А що таке?
— Може, ми підемо в мою хатинку і там усі наші задуми занотуємо на папері, щоб нічого не загубилось?
Каюта на суші
Головацький жив у маленькому флігельку на майдані Народної Помсти.
Ми пройшли в глибину запущеного довгастого двору. Біля дверей флігелька Головацький помацав рукою під стріхою і знайшов ключ. Висяча колодка скрипнула під його руками.
Вмикаючи світло в сінях, Толя пропустив мене вперед. Задня стінка прохолодних сіней була вся заставлена книжками. І в кімнаті повсюди видно було книжки — на полицях, на етажерці, навіть на непофарбованих табуретках.
— Тільки ти не дивуйся з деяких моїх примх, — мовби вибачаючись, попередив він. — Я, признатися, уболівальник моря…
Умеблювання невеликої кімнати складалося з вузенького ліжка, застеленого пухнастою зеленою ковдрою, письмового столу і круглого обіднього столика, над яким спускалась висяча лампа під зеленим абажуром. Мені зразу впало в очі, що двоє вікон, які виходили у двір, були круглі, як ілюмінатори на пароплаві. Рятувальний круг з написом «Очаков» доповнював подібність цієї кімнати до корабельної каюти. І стілець був важкий, дубовий, які бувають на пароплавах у капітанській рубці.
— Тебе вікна дивують? — спитав Головацький. — Коли б ти тільки знав, яку баталію довелося мені вести з квартирною хазяйкою, поки вона дозволила перебудувати їх таким чином!
— Вони ж наглухо у тебе в стінку замуровані! Повітря нема.
— Нічого подібного! — І Головацький, мовби виправдуючись передо мною за своє дивацтво, повернув невидиму раніш засувку. Він потяг на себе кругле, трошки більше за рятувальний круг, віконце. З двору повіяло запахом розквітлого жасмину, і молодик зразу наблизився до цього флігелька. — Моя конструкція, — сказав Толя, відчиняючи друге вікно. — Сам підмурівку робив, хлопці з столярного за моїми кресленнями рами зробили. Незвичайно, правда? А я люблю! Наче на морі себе почуваєш. В стані руху. А ці квадратні вікна настроюють на думки про спокій.
— Але поголовна більшість людей користується ж квадратними вікнами?
— Звикли до похмурої одноманітності, — напівжартома, напівсерйозно сказав Толя. — Зверни, наприклад, увагу — з минулих часів у нашій одежі ще переважає чорний колір: чорні кашкети, кепки, костюми, хустки у наших бабусь і навіть вихідні вбрання у дівчат. А хіба не пора розпочати боротьбу проти цього трауру в повсякденному житті? Адже природа така багата барвами! Скільки чудових кольорів у сяйві райдуги, у відтінках неба над морем! Тут треба сміливо поривати з минулим!
— Та ти не гарячись, Толю. Я просто запитав тебе, — заспокоїв я хазяїна дивовижної кімнати і підійшов до полиці з книжками.
Яких тільки книжок у нього не було! І з географії, і з біохімії, і з логіки… Старовинна лоція Азовського моря лежала поряд з підручниками астрономії і навігації. У простінках між стелажами висіли таблиці з видами риб, морські вузли на дощечках, зображення пароплавів, які ідуть під сигнальними вогнями, і навіть креслення двощоглового парусного судна.
— Ти, мабуть, моряком хочеш стати?
— Чому ти так гадаєш? — І Толя дуже пильно глянув на мене, бажаючи узнати, чи зрозумів я насправді мету його життя.
— Та ось література в тебе все про море! — і я кивнув головою в бік морських книжок, що займали цілих три полиці.
— Треба, голубе, добре знати не тільки ту землю, на якій живеш, але й те море, якз розстеляється за десять кроків звідси. А можливо, коли-небудь і поплавати доведеться. Адже ми, комсомольці, шефствуємо над флотом!
— А цей офіцер… хто? — спитав я настороженим голосом, розглядаючи над ліжком Головацького бережно окантований під склом фотографічний портрет морського офіцера в чорній накидці, при кортику, в дуже високому кашкеті.
— Лейтенант Петро Шмідт, — пояснив Головацький.
— Який Шмідт? Той, чиє ім’я завод носить?
— Він самий. Той, який підняв сигнал: «Командую флотом. Шмідт». Виступав проти царату, любив трудящий люд. Свою роль у революції зіграв. Недарма робітники Севастополя обрали його в Раду депутатів!
— Давно його ім’ям завод названий?
— Скоро після революції. І, ти гадаєш, випадково?
— Не знаю…
— Тоді слухай… Справа в тому, що Шмідт трохи працював на нашому заводі…
— Шмідт? Офіцер Шмідт?
— Атож, мічман Шмідт! Його родичі тут жили. І він, вирішивши побачити на власні очі, як живе трудящий люд, на час відпустки змінив мічманський кітель на робочу блузу… Або візьми історію самого портрета Шмідта, — розповідав, захоплюючись, Головацький. — Коли я узнав від стариків про лейтенанта, пустився по його слідах по місту. Бо цікаво ж! Усі газети старі того часу перечитав, будинок, у якому його родина жила, вилазив увесь, від горища до льоху. Але, на жаль, нічого не збереглося. Як-не-як, двадцять років минуло. Три війни, три революції, голод. А потім думаю: не міг Шмідт жити в нашому місті і ні разу не сфотографуватися, бувши у відпустці! Переглянув у всіх приватних фотографів негативи тих років, — і ось, полюбуйся, відшукав зовсім випадково. Збільшення вже за моїм замовленням робили.