— Так треба його в музей. Для всіх!
— Невже ти думаєш, що я такий шкурник? Того ж дня, коли портрет Шмідта був у мене, я надіслав негатив в Історичний музей. Мені й листа з подякою звідти надіслали.
— А круг звідки?
— Візник один напоумив. Володькою звати.
— Колишній партизан? Рука пошкоджена?
— Він самий. Прохопився якось, що у Матроській слободі живе один севастополець, мало не учасник самого повстання. Я — до нього. Виявляється, що сам він на «Очакові» не ходив, але круг з того бунтарського корабля зберіг. Реліквія! Насилу випросив.
Кофе в каструльці забурлило. Головацький трошки підняв мідну каструльку і поклав між її денцем і голубеньким полум’ям спиртівки залізну планку. Напій, який він готував, вимагав поступового і малого підогріву.
— Поглянь тепер на цю фотокартку, Манджура, — сказав Толя, підходячи широкими кроками до протилежної стіни. — Теж наш земляк.
Я побачив на фотокартці бравого морського офіцера в царській формі. Він сидів просто перед апаратом, у білому кітелі, прикрашеному орденами, в білому кашкеті з темним околишем, поклавши руки на коліна.
— Що це ти білодогонниками захоплюєшся?
— По-перше, погони у нього темного кольору, — поправив мене Головацький. — По-друге, якби всі царські офіцери пройшли таку життєву школу, як оцей чоловік, і зазнали горя стільки ж, то, можливо, денікіни та колчаки не змогли б виступати із зброєю в руках проти революції. На кого б вони тоді спирались?.. Це, нехай буде тобі відомо, Георгій Сєдов, видатний дослідник Арктики, який загинув від цинги серед льодів, по дорозі до Північного полюса.
— А він теж з Азовського моря?
— Ну звичайно! З Кривої коси. Як бачиш — офіцер від офіцера різниться. Коли б у лейтенанта Шмідта, крім його щирих прагнень повалити самодержавство, була вдача Георгія Сєдова, то хто знає, як би закінчилось повстання на «Очакові»!
— Сєдов, значить, хороший чоловік був? — спитав я обережно, уже остаточно розгубившись.
— Він був з простонароддя і любив свою батьківщину! — сказав натхненно Головацький і дістав з полиці якусь книжку. — Ось послухай слова останнього наказу Сєдова, написані перед виходом до Північного полюса. Він написав цей наказ 2 лютого 1914 року, будучи вже зовсім хворий: «… Отже, в сьогоднішній день ми вирушаємо до полюса. Це — подія для нас і для нашої батьківщини. Про це вже давно мріяли великі російські люди — Ломоносов, Менделєєв і інші. На нашу ж долю, маленьких людей, припала велика честь здійснити їх мрію і зробити посильні наукові і ідейні завоювання в полярних дослідженнях на користь і гордість нашої дорогої батьківщини. Мені не хочеться сказати вам, дорогі супутники, «прощайте», мені хочеться сказати вам «до побачення», щоб знову обняти вас і разом порадуватися з нашого загального успіху і разом же повернутися на батьківщину…»
— А повернутися йому пощастило? — спитав я.
— Його поховали там, в Арктиці, на шляху до мети. Він життя своє віддав за народну справу, а царські міністри його тим часом лайкою в газетах осипали…
— Так, такий чоловік не задумуючись визнав би Радянську владу. І не став би шипіти по кутках, як Андрихевич! — випалив я.
— Ну, теж прирівняв… Кречета до жаби… — І словацький подивився на мене з докором. — Той, кого ти назвав, просто обиватель з вищою технічною освітою. Ти що, знаєш хіба Андрихевича особисто?
— Познайомився цими днями випадково, — відповів я.
— Дивно навіть, як людина уже в другому поколінні переродилася. Його батьки в Царстві польському проти російського імператора заколот зняли. Їх за це в Сибір заслали. А от синок став цареві та капіталістам служити і революцію сприйняв як велику особисту неприємність.
— Але прямо він про це не говорить?
— Іноді любить удати демократа, робить вилазки з свого особнячка у місто. Переважно проти неділі. У пивні заходить, в «Родиму сторонку» — сліпих баяністів слухати. Пиво попиває та розмови веде. Дехто з майстрів під його впливом. Навіть люблять.