До його повернення у мене вже стояло два низи. Я і шишки поставив сам, і місце для нових опок приготував. Сяк-так ми набили десять опок. І Кашкет став нудитися. Пішов покурити до вагранки і застряв. Горновим байки розповідає!.. Зло мене взяло. Накрив останню опоку за напарника і побіг до вагранки.
— Слухай, коли ж ти… — Я торкнув за плече Кашкета.
— У позаминулому році те було, — сказав він, — гадаючи, що я зацікавився його оповіданням.
— Я питаю, коли ти кінчиш патякати, а будеш опоки набивати? — кинув я йому в обличчя.
— А хіба я тобі заважаю? — відповів Кашкет спокійно і повернувся спиною, щоб продовжувати розмову.
— Авжеж, заважаєш! — закричав я йому у вухо.
— Тобі заважаю?
— Не мені особисто, а всьому заводу. Робітничому класу. Всім! — уже остаточно розпалившись, крикнув я.
Кашкет якось зіщулився увесь, боязко кинув у пісок цигарку і сказав горновому:
— Приходь до мене краще, Архипе. Там докажу. А то бачиш, якого мені підкинули шаленого… комсомоліста…
Я змовчав і пішов назад до машинок. Іду розмашистими кроками, чую десь позаду ходу Кашкета, а сам думаю: «Невідомо ще, кому кого підкинули, накип махновський! Потрібний ти мені дуже!»
Кашкет, повернувшись, заметушився, заторохтів важелем машинки і, правду кажучи, яких-небудь хвилин тридцять працював жваво. Лука з Архипом навіть дивом дивувалися, звідки в цього ледаря з’явився такий темп. Не чули вони нашої розмови біля вагранки. «Нехай, — вирішив було я спочатку, — все це лишиться між нами!»
Але Кашкет був іншої думки. Трохи згодом він знову прошепелявив:
— Цікавлюсь: чим же це я саме заважаю робітничому класу?
Не задумуючись, з ходу, як набійником гострим, я відрубав йому:
— Наших жаток мільйони селян ждуть, а ти затримуєш програму. Робітничий клас продуктивність праці підвищує, а ти дурня клеїш. Видно, хочеш, щоб не ми їх, а вони нас?..
— Я сам робітничий клас! Що ти мелеш? Які «вони»?
— Вони — це білогвардійці та капіталісти. Сволота всяка, якій ти у дев’ятнадцятому допомагав!
— Я?! Допомагав! Та що-бо ти, дєтка? Це наклеп!
Він раптом принишк і став тихенький-тихенький. Навіть по плитки став бігати позачергово. Стежачи за тим, як він тюпає до далекого коминка, я навіть подумав: а чи правий я? Все-таки Кашкет старший за мене віком, у ливарні давно, — чи не занадто я підвищую голос?
Наче вгадуючи мої сумніви, Турунда сказав мені:
— Так його, Василю! Правильну лінію зайняв. А то, справді, що йому тут — прохідний двір? Доки це можна терпіти?
— Давно б його прогнати геть з вітерцем. Жаль, у Федорка душа лагідна! — втрутився в розмову Гладишев. — Пора ставити питання різко. Сходи в обід до Федорка. Так, мовляв, і так, забрати треба цього пройдисвіта і залишити тебе формувати самого, поки Науменко не повернеться.
Слова співчуття старих робітників мене дуже зворушили. Але все ж таки я не наважився зробити так, як радив Гладишев. «Промучусь як-небудь, — думав я, — оці два дні з Кашкетом, а потім знову повернеться мій напарник, і все буде гаразд».
Але незабаром мені довелось пожалкувати за свої вагання. Настала моя черга бігти по плитки. Вертаюсь — верх знову не набитий, а Кашкет спокійнісінько розмовляє з горновим:
— … І приходжу я, розумієш, оформлятися до Тритузного, а він мене питає: «Де ви, товаришу Єнтута, останні п’ять років працювали? І чому у вас немає довідок з останнього місця служби?» А я йому палю: «Товаришу Тритузний! Я як злякався генерала Врангеля у двадцятому році, так відтоді не міг прийти до пам’яті і цілі п’ять років не міг працювати!» Зюзя просто ахнув: «П’ять років?! Що це за нервове зворушення таке?»
Раптом до Кашкета підбіг з кліщами Турунда.
— Тобі що, особливе запрошення треба надсилати, щоб до машинки став? — сказав Лука, стаючи на мій бік.
— Прохолонувша ж плита була! — сказав Кашкет, роблячи невинне обличчя.
— Мозок у тебе прохолов, а не плита! — кинув Турунда сердито, пропускаючи мого напарника до машинки.
— А тобі що, ніколи? Поїзд на Ростов відходить? — огризнувся Кашкет, беручись до роботи.
— Авжеж, що ніколи! — закричав Турунда, з силою зганяючи лопату у гарячий іще пісок. — І все це базікання нам набридло. Ліньки тобі тут — іди звільняйся, тягай волокушу…
— Так його, ледаря! Так його! — схвально крикнув Гладишев.
Відчуваючи свою самітність, Кашкет буркнув:
— Диви, який строгий! — і став формувати.
Важко мені було розібратися в душі цього випадкового мого напарника. Чи то баляндрасником отаким лінивим був він з молодих літ, чи то й справді, якщо вірити візникові Володьці, у степ, як і раніш, дивився: чи не виринуть із-за кургану махновські тачанки?