Пригадалось, як, виряджені, проходили ми ще зовсім недавно вулицями весняного міста, лузаючи насіння і гризучи кокошки, і як наздогнали нас Фурман з Гузарчиком і сказали про те, що прибули путівки для випускників фабзавучу на заводи України. Зовсім недавно це було, а скільки нового сталося в житті кожного з нас від того суботнього вечора, і як твердо ми вже стали на ноги!
«Любе, рідне місто! — думав я, хлюпаючись, як качка, біля колодязя. — Чи побачу я тебе коли-небудь знову? Чи пройдуся Прорізною, слухаючи шелестіння дерев? Чи заберуся на зубчасті стіни Старої фортеці і чи гляну звідти, з її валів, на широкі простори мого Поділля, на весняну повінь Смотричу? Розбрелись ми по Україні з путівками в нове життя, і навряд чи судилося нам зустрінутися знову над скелястими урвищами старовинного міста і пройти з пісняг ми і факелами темними урочищами до бистрого Дністра».
Доручення Коломійця
«Дорогий Васильку!
Пробач, друже, що не відповів одразу. Запарився! Що називається — повні руки роботи. Як поїхали ви на заводи, спорожнів наш фабзавуч; здавалось би, можна і нам позагоряти на скелястих берегах Смотричу. Але ми вирішили інакше. Раз партія закликає нас перейти розгорнутим фронтом у наступ на приватника і всі сили кинути на індустріалізацію країни, чи ж маємо ми право в такий гарячий час канікули влаштовувати?
Зібрав я комсомолят першого року навчання, Полевой запросив у школу педагогічний персонал — і на загальних зборах ми вирішили обновити нашу школу власними силами.
Більше місяця, день у день, ми з’являлись у фабзавуч і впорядковували приміщення, заготовляли новий інструмент, розширювали цехи. Не впізнав би ти, Васильку, і свого цеху зараз! Ливарня твоя побілена зсередини і зовні. А біля входу Козакевич відтворив на стіні у збільшеному розмірі емблему профспілки металістів. І тепер перехожі зразу ж здогадуються, що в цьому чистенькому будинку, де колись засідали казначейські «ділопути», вариться чавун. А пам’ятаєш комору біля слюсарної? Нема вже її і сліду! Ми знесли дерев’яну перегородку і на площі, що звільнилася, поставили ще три верстати з лещатами. Таким чином, викроїли ще дев’ять робочих місць для навчання індустріальної зміни. Що це значить, вдумайся, га, Василю? Це значить, що восени ми зможемо прийняти на дев’ять чоловік більше хлопців і дівчат, які б захотіли дружити з зубилом і молотком. А якщо кожен фабзавуч наслідує наш приклад? Це ж буде ціла дивізія промислового пролетаріату. Це наша, радянська молодість, помножена на техніку, на соціалістичне ставлення до праці, на вміння розбиратися в кресленнях і за цими кресленнями будувати майбутнє!
Я дуже радий за вас, що директор заводу у вас справжній більшовик і поставився до вас чутливо, так, як і належить червоному директорові. З твого листа, Василю, я зрозумів, що у вас тепер установилися чудові взаємини з колективом комсомолу, що вас там поважають. Ось чому, дорогий, вважаючи тебе, як і раніш, посланцем подільського комсомолу на приазовськім березі, я звертаюся до тебе, Маремухи і Бобиря з великою просьбою.
Пам’ятаєш, Василю, радгосп на березі Дністра, де ми з тобою здружилися ще в ті роки, коли ти жив у радпартшколі? Є ухвала бюро окружного комітету партії про передачу всього радгоспу з його будівлями і землею в розпорядження молодіжної сільськогосподарської комуни. В цій комуні ми будемо готувати кадри молодих спеціалістів сільського господарства. А вони, в свою чергу, покажуть шлях решті селянства: як можна хазяйнувати на новій, радянській основі.
Добровольців записалося в комуну дуже багато. Не тільки молодь із Бабшина, Жванця, Привороття, Устя, але й хлопці з інших районів, прочитавши в газеті «Червоний кордон» замітку про комуну, засипають зараз окружком просьбами послати їх туди.
Та от біда! Все в в тій комуні: орна земля, корови, коні, молоді робочі руки, азарт, бажання віддати себе цілковито улюбленій справі, а інвентаря мало! Наші комсомольці-фабзавучники, — я певен, — зможуть відремонтувати для підшефної комуни плуги та борони; працюючи понадурочно, ми зробимо для комунарів кілька соломорізок, але цим наші можливості і вичерпуються. А разом з тим необхідно вкрай постачити комунарам хоч би п’ять жаток-самоскидок. Само собою зрозуміло, жатки в централізованому порядку ніхто нам в середині року не пришле. А як було б здорово, коли б у дні збирання врожаю наші комунари виїхали в поле на хороших, нових радянських жатках!
І коли я прочитав у твоєму листі фразу про те, що ваш завод робить жатки, у ту ж мить блиснула в моєму мозку природна думка: «Ось хто допоможе молодій комуні!» Так, Василю, крутись не крутись, а ви повинні допомогти нам! У цьому упевнені наперед не тільки ми з Полевим, але і окружком комсомолу.