Сходи в партійну організацію заводу, до директора, поясни їм, яке це буде мати політичне значення, коли на кордоні з боярською Румунією виросте зразково-показова молодіжна комуна. Скажи їм… Та що я буду тобі говорити! Невже ти не зможеш дістати для нашої комуни п’ять жаток? Проси, наполягай, заклич на допомогу Головацького. Як видно з твого листа, він хлопець уважний. Словом, Василю, на тебе дивиться весь фабзавуч, а з ним разом і прикордонний комсомол.
У вас може виникнути запитання: а хто ж буде платити за оті жатки? Не журись про це. Як тільки ми одержимо твою телеграму з зазначенням суми, яку треба внести, одразу ж перекажемо гроші. Ми вже почали збирати кошти для цієї мети. Поставили в театрі імені Шевченка дві шефських вистави («Він» і «Ой, не ходи, Грицю!»), влаштували там же костюмований бал, подібний до того, який проводили для збирання подарунків червоному козацтву. Та й в окружкомі комсомолу є грошенята для комуни. Словом, дій, Василю, на повну потужність!
Бач, мало не забув! Ти запитуєш: чи немає новин про Печерицю? Є, і великі! Але писати про них вважаю передчасним…
Вітання всім вам від Полевого, Козакевича і від мене.
Велів вітати тебе Дмитро Панченко і просив передати, що він упевнений в тому, що ви з Маремухою та Бобирем виправдаєте наші надії щодо жаток.
З палким комсомольським привітом
Коломієць
Показую листа хлопцям. Бобир прочитав і буркнув щось невиразне. Маремуха почухав потилицю і сказав:
— Навантаження солідне. Купити п’ять жаток — не п’ять в’язок тюльки!
— А що ж все-таки з Печерицею? — спохватився я.
— Цапнули його, певно! — сказав, запалюючись, Бобир. — Я ж вам казав, що бачив його тут.
— Тут бачив, а там цапнули? Чудеса! — сказав я, урезонюючи Сашка. — Все дуже туманно, словом…
— Чи ти забув Коломійця? — сказав Маремуха. — Він завжди любив туман пускати, де треба і де не треба.
— Але що ж робити, га, хлопці? — спитав я, повертаючись до доручення Коломійця.
— Іти до директора, що ж інакше! — хмикнув Бобир, мовби засуджуючи мене за те, що я сам не можу зрозуміти такої простої істини.
— Давайте разом.
— Сьогодні я — пас, — сказав Бобир. — У мене така робітка в аероклубі, що і ночі не вистачить.
— А ти, Петре? — спитав я і благально подивився на Маремуху.
— Та я ж тобі казав, Василю: у нас заняття по техмінімуму. Сам начальник цеху провадить. Хіба я можу не прийти?
Але до директора я не пішов, а пішов спершу за порадою до Толі Головацького.
Звичайно, я дуже добре пам’ятав радгосп над Дністром, про який писав мені Коломієць. Пам’ятаю, яким таємничим він мені видався, коли ми під’їхали до нього на кількох підводах пізно вночі. Сторожкі, високі тополі оточували садибу за білою кам’яною огорожею. Десь у стайнях коні хрумали овес. З темряви двору з’явився сторож з берданкою в руці і, перше ніж відчинити скрипучі ворота, довго допитувався, хто ми такі.
А хіба можна забути коли-небудь першу ночівлю в тому радгоспі, в хрусткому сіні, з гвинтівкою, притиснутою до грудей, під бляшаним навісом, що заслоняв зорі? Або вранішні купання в бистрій, іще холодній з ночі воді Дністра? Або запах сивої м’яти біля куща агрусу, який я знайшов випадково, блукаючи по запущеному саду?.. А які приємні були для мене поїздки по пошту для радгоспу в містечко Жванець щонеділі!
… Простягся в житах над Дністром курний путівець. Копита буланого коника м’яко ступають по пилюці, лишаючи позаду сірі хмарки. Я похитуюсь у рипучому сідлі і бачу на другому, бессарабському березі будиночки околиці Хотина і руїни стародавньої фортеці. Коник щулить вуха і все намагається схопити колосся жита, що вже дозріває.
А ще приємніше повернення назад з пакунком свіжих газет і журналів. Намотавши поводи на руку, в цілковитій тиші я розгортаю «Бедноту», «Рабочую газету», «Молодого ленинца», «Червоного юнака», перші номери «Комсомольской правды» і «Безбожника». Швидко перебігаю очима назви статей і вже зарані міркую, що буду читати вголос сільській молоді в червоному кутку радгоспу.
Полевой того літа доручив мені провадити по неділях голосні читання газет. Спершу я відмовлявся і навіть не уявляв собі, як я зможу, наче вчитель якийсь, розповідати новини з газет гарно вбраним молодицям та парубкам. Ох, як важко було провести перше голосне читання! Несила було відірвати очі від газетного аркуша. Спинившись на мить, щоб спокійно глянути на присутніх, я пригладив рукою волосся, а потім усе пішло, як по маслу! І навіть на запитання став відповідати.