І мене дуже порадувала зараз звістка про те, що в цьому, такому знайомому мені селі виникає молодіжна комуна. Це буде здорово!
Щодня веселі молодіжні пісні будуть перелітати в захоплену боярами Бессарабію. Поза всяким сумнівом, маленький двигун, що дає струм лише до десяти вечора, комунари замінять доброю електростанцією, і хто знає, можливо, те, що писалося в газеті «Беднота» про доїння корів за допомогою електрики, і справді стане дійсністю!
Я уявив собі колишній поміщицький двоповерховий будинок, переданий молоді, освітлений яскравими вогнями і дзвінкий від пісень в години дозвілля. Скільки молодих бес— сарабців перепливе до нас на світло цих вогнів! Бо на кого більше можна було надіятися тим понєволрним людям, як не на нас! Іншої надії в них не було — тільки наше щастя, що може, подібно до полум’я швидкої пожежі, коли-небудь перекинутися і в Бессарабію…
Але добре було міркувати так, ідучи до Головацького, і значно важче було спуститися з небес мрії про майбутнє у сьогоднішній день і виконати просьбу Коломійця.
Головацький теж був неабияк збентежений просьбою Микити.
— Твій друг трохи наївна людина, — сказав Толя, дочитуючи листа. — Думає, що це так просто — взяв та й виклав п’ять жаток! Але, з другого боку, така прикордонна комуна. — жива справа комсомолу. І залишити лист ваших друзів без відповіді не можна… Знаєш що: давай, лишень, махнемо до директора!
— Хіба він зараз на заводі?
— А ми його вдома відвідаємо, — сказав Головацький.
— Вдома? — перепитав я. — А чи це зручно?..
— А чого ж? Ми в громадській справі йдемо! Іван Федорович не якийсь там буржуазний спец, як, скажімо, Андрихевич. Та до того ж він наш партійний прикріплений. Ходімо, ходімо, нічого церемонитися!
Рішучий тон Головацького заспокоїв мене. Однак я був здивований, коли ми звернули з проспекту ліворуч.
— Руденко не в центрі живе?
— У Матроській слобідці. Відкритий усім вітрам разом! Там здавна селилися майстрові заводу. А Руденко, як тобі відомо, в ливарні до революції працював.
— А що, хіба не міг він у центрі міста оселитися.
— Звичайно, міг, — згодився Головацький, — тим більш, що директорський будинок стояв порожній тоді, та не захотів. «Навіщо, — каже, — мені всі оці анфілади та прихожі? Мені і трьох кімнаток досить. Та й вільніше там, над морем, як на курорті!» — І Головацький махнув рукою до узбережжя, до якого ми наближалися широкою небрукованою вулицею, облямованою канавами, зарослими лопухами і кови— лем. — І Руденко правильно вирішив, — говорив далі Толя, — взяв та й віддав будинок колишнього заводчика під нічний санаторій для робітників нашого заводу. Пошабашив робітник з слабим здоров’ям — і в цей будинок. В одній з прихожих — шафочки. Робу свою він вішає туди, роздягається — і під душ. Вимився, а тут в іншій шафочці йому приготовлена чиста білизна, халат, нічні туфлі. Чистота навколо, харчі поживні, тихої години додержують суворо, сплять при відчинених вікнах і влітку і взимку, увечері — культурні розваги. А вранці, по гудку, з цього санаторію просто на роботу.
— А сім’я у директора велика? — поцікавився я.
— Він та дружина.
— Дітей нема?
— Одного сина махновці зарубали. Другий син — льотчик, комісар ескадрильї. Зараз приїхав до нас у відпустку.
— Стривай, мені Бобир розповідав, що льотчик Руденко привіз в аероклуб учбовий літак…
— Оце він і є, син нашого директора, — пояснив Головацький. — Відчайдушний хлопець! Минулого року теж свою відпустку провадив тут, на байдарці махнув у Маріуполь. Ти собі уявляєш відстань? А якби його шторм захопив біля Білорічедської коси? Поминай, як звали!
І мені стало зрозуміло, чому з таким захопленням розповідав нам Сашко про цього льотчика.
— Чи застанемо ми Івана Федоровича? — спитав Головацький, звертаючи до місточка, перекинутого через канаву.
За кам’яною огорожею з пісковику, в яблуневому саду, стояв одноповерховий будиночок. Ми підійшли до його відчиненого вікна, з будиночка чути було тиху розмову і брязкання посуду.
— Либонь обідають? — шепнув Толя і, почекавши трохи, постукав пальцем у віконну раму, — Іван Федорович дома? — спитав він.
Кружевні занавіски розсунулись, і ми побачили загоріле лице нашого директора.
— А, молодь! От до речі! Я давно хотів вилаяти тебе, Анатолію.
— Мене? За що? — здивувався Головацький.