— За діло! — сказав директор. — Але давайте спершу до столу.
— Спасибі, Іване Федоровичу, ми вже пообідали, — сказав Головацький квапливо. — Ви обідайте, а ми вас на бережку почекаємо.
— А ви без церемоній, сідайте! — запрошував Іван Федорович.
— Ні, ні! — запротестував Толя. — Ми там будемо. — І він махнув рукою в бік моря.
За низенькими, карликовими яблуньками лежав пустир, густо порослий сизо-зеленим морським полином, будяком, широколистими кермеками, якорцями[7] і кропивою. Тут у великій кількості росли молочаї, таволга і навіть гілляста гармала з жовтими квітами. Оточена цією бляклою степовою рослинністю, майже біля самого берега була вкопана дубова лавка. Мабуть, під час шторму її запліскувало хвилями.
Першим на лавку сів Толя і, повертаючи до мене своє довгасте, чисто виголене обличчя, спитав сумовито:
— За що ж це він лаяти мене збирається?
— Може, Іван Федорович пожартував, а ти вже в паніку впадаєш! — заспокоїв я Толю.
— Ні-ні-і-і! Він за щось сердитий.
У ту мить позад нас почулися кроки. Майже вистрибом до хисткому піску до нас наближався Іван Федорович. Він вийшов у шльопанцях на босу ногу, в Синіх робочих штанях, а рукава його сорочки були закачані по лікті, відкриваючи сильні і загорілі, порослі сивуватим волоссям мускулисті руки.
— Так ти що ж це, друже ситцевий, в заводську їдальню з своїми комсомольцями носа не показуєш? — з ходу накинувся директор на Головацького і, сідаючи поруч, обняв його за плече.
Толя запально вигукнув:
— Іване Федоровичу!..
— Сам знаю, що Іван Федорович. Шостий десяток так величають. А ти згадай краще свої клятви, коли їдальню від-і кривали: поки робітники під час перерви будуть кофе пити чи чаювати, ми, мовляв, комсомольці, будемо громадську роботу провадити — про становище трудящих в Англії… А що вийшло? Заходжу вчора — ніякої агітації. Приходжу сьогодні— з усіх цехів люди, а тиша… Хіба можна так обманювати?
— Каюсь… Грішний, Іване Федоровичу, — сказав Головацький і, знявши картату кепку, нахилив голову так, що пасма його каштанової шевелюри торкнулися лави. — Ви розумієте, чому так вийшло? Ми готуємо зараз широку програму боротьби з танцями. І всі наші сили кинуті на цю ділянку.
— Танці — не головне, Толю, а частковість. Головне для нас зараз — виробництво, індустріалізація, сільське господарство, засвоєння культури. І всі сили нашого робітничого класу треба кинути сюди.
— А ми того до вас і прийшли, Іване Федоровичу, — квапливо сказав Толя і шепнув мені: — Давай листа, Василю!
Подав я лист Коломійця директору заводу, а в самого дихання перехопило від хвилювання. Зараз повинна вирішитися доля нашої просьби! Руденко вийняв з кишені штанів старечі окуляри в дротяній оправі і, надівши їх на гострий ніс, став читати розмашисту в’язь почерку Микити. Чим далі читав, тим лагідніший ставав вираз його очей, подекуди у червоних прожилках.
— Добре діло задумали хлопці, — промовив він нарешті, змахуючи листом. — В отаких комунах можна виховати ватажків селянства. І вони поведуть за собою маси, коли партія закличе нас до широкої перебудови сільського господарства. Але чим я можу допомогти? — от запитання. Мені категорично заборонено самому збувати продукцію. Я ж не магазин для продажу сільськогосподарських знарядь.
— Ну, а якщо у вигляді винятку? — обережно, запитав Толя.
— Який може бути виняток, от дивак! Та мене за такі винятки з партії виключать, а управляючий трестом під суд віддасть. Адже й так недодаємо планової продукції!
— Ну, а якщо ми самі зробимо жатки? — закинув вудочку Толя.
— Хто це — «ми»? Удвох із ним? — І директор кивнув на мене.
Толя образився:
— Звичайно, не вдвох. Уся заводська комсомолія. Молоді ливарники безплатно, у вільний час, віділлють п’ять комплектів чавунних деталей, а там далі їх приймуть, як по естафеті, комсомольці і молоді робітники інших цехів. І побачите, Іване Федоровичу, жатки не гірші вийдуть, як у старичків. Я сам у томильню до печей стану і відпалю литво на п’ять з плюсом.
— Та відпалити ти мастак, це я знаю, а от звідки я для вас чавуну візьму? Ти ж знаєш, Толю, що чавун мене і держить, — як і всю країну, до речі сказати. Коли б наші домни випускали чавуну більше, скільки можна було б ще таких заводів, як наш, збудувати! Адже основа всього майбутнього — важка індустрія, а вона ще не розмахнулася, як треба, і часом тисне на нас.
— Іване Федоровичу, рідний! А отой металевий брухт, що ми на комсомольських суботниках зібрали? Його ж іще не заприбуткували?
— Де там! Давно вже під мітелку все пішло.