… Бобир і Петро вже давно не подавали голосу. Сашко сопів усе більше й більше. Жовтуватий місяць, схожий на скибку тонко відрізаного гарбуза, зазирав у відчинене вікно. В міському сквері, як і завжди в суботу, все ще шуміли гуляючі. Зі сходу потягло бризом, і разом з легеньким подихом вітерцю я почув дзвінкий стукіт засувки. Заскрипів гравій під ногами людини, яка швидко йшла від хвіртки до нашого будиночка. Хто б це міг бути? Хазяйка давно вже спала. Сусіди в такий пізній час рідко її тривожили. З вікна я окликнув людину в дворі.
— Телеграма! Василю Манджурі, — обізвався голос знизу.
Прожогом кинувся я східцями. І поки розписувався у листоноші та повертався назад у мезонін, розбуджені колотнечею хлопці запалили світло. Сонні, в самих трусиках, стояли вони, чекаючи мене, і обличчя їх виявляли нетерпіння.
При світлі лампи прочитав я станцію відправлення: «Синельникове». Що за нісенітниця! В Синельникові у мене абсолютно нікого не було. А може, це мій батько — друкар — вирішив відвідати мене і їде із своїх Черкас у відпустку до моря?
— Та розкривай її швидше! Не муч! — простогнав Сашко.
Слухаючись його поради, я розірвав синеньку заклеєчку, і жорстка телеграма з наліпленими стрічечками літер розкрилась перед очима, як маленька географічна карта.
Друковані літери застрибали перед очима. Їх сполучення вразило мене своєю несподіваністю, і я гукнув:
— Хлопці! Микита сюди їде!
— Микита їде до нас? Ти жартуєш. Тут якась помилка! — вигукнув Маремуха, спинаючись навшпиньки і через моє плече заглядаючи в телеграму.
— Яка помилка? Слухай! — І я прочитав чітко: — «Завтра опівдні прибуваю товарняком Зустрічайте Підготуйте негайний прийом вантажу крп… Коломієць».
— Який жаль, що я не зможу його зустріти!
— Ти здурів? — накинувся я на Бобиря. — Ти що?.. Не будеш зустрічати Микиту?
Бобир жалісно протягнув:
— Не зможу, Васильку. Важлива справа є!
— Які можуть бути важливі справи в неділю? — стаючи на мій бік, скарав Маремуха.
Але Сашко не здавався і багатозначно заявив:
— Такі. Важливі. Але поки що вони — таємниця!
— Свого секретаря, Микиту, ти не підеш зустрічати? Та він нам чавун везе, дурню ти отакий!.. Ти мусиш бути на вокзалі! В порядку комсомольської дисципліни. Зрозуміло? — тоном наказу сказав Маремуха Сашкові.
— А я не можу! — уперто твердив Бобир. — Якраз на цей час у мене таке призначено…
І ніщо не допомогло. Як ми не дорікали Сашкові, як не соромили його тим, що він зустріч старого друга і вихователя міняє на якесь там побачення, Бобир був непохитний і не піддавався на умовляння.
На другий день, взявши з собою Головацького, ми з Петром прийшли на вокзал. Пасажирський з Катеринослава прийшов іще вранці. Порожній зелений состав давно загнали на запасну колію. Вагарі, стрілочники, буфетник — усі сховалися від опівденної спеки в прохолодних кімнатах вокзалу, який іще не так давно був для нас, фабзавучників, новим і чужим. А сьогодні ця приморська тупикова станція з розпеченими від сонця, поблискуючими рейками здавалася рідною і знайомою мало не з самого дитинства. Як швидко можна освоїтися в новому місті, коли зустрінеш на своєму шляху хороших людей! Навіть веснянкуватий моложавий черговий по вокзалу, схожий у своєму червоному кашкеті на гриб-мухомор, здавався мені давно знайомим.
Удалині, біля вихідних стрілок, клацнув, підіймаючись догори, щиток семафора, і тонко загули стальні троси в ящику, прокладеному вздовж колій. Ми почули далекий гудок паровоза.
«Який-то зараз Микита? Чи стане він, як раніш, говорити з нами як старший, чи буде вже вважати нас рівними?» — думав я, напружено стежачи за клубочком паровозного диму, який чимдалі збільшувався.
Товарний ешелон, що його тягнув важкий паровоз, летів із степів Таврії назустріч морським просторам. І ось нарешті, обдаючи і без того розпечений сонцем перон хмарами гарячої пари, паровоз промчав повз вокзал — чорний, маслянистий, лиснючий від мастила і лаку, пахучий і громіздкий, з молодим замурзаним машиністом, що виглядав з квадратного віконечка.
Коричневі платформи з будівельним лісом, з ящиками якогось вантажу, засипані поташем і вугіллям, проносилися перед нами, і я думав, що кінця й. краю їм не буде. Але ось на одній із платформ показалась постать у солом’яному брилі, не схожа на тих провідників, що подекуди вітали нас прапорцями з тамбурів. Минула секунда, друга, і ми впізнали Коломійця. Одягнутий у синій комбінезон, він стояв на якомусь величезному верстаті.
Тільки-но наші погляди зустрілись — Коломієць зірвав з голови бриль і замахав ним, вітаючи нас. Дуже чорний, сухорлявий, з розтріпаним од вітру волоссям, він щось кричав, але стукіт вагонних коліс глушив його слова. Не встиг іще поїзд зупинитись, як Микита спритно стрибнув на перон.