— Здорові були, хлопці! — вигукнув він.
Спочатку Микита просто потиснув мені руку, потім, повагавшися мить, міцно обняв мене і поцілував в обидві щоки. Від нього пахло степовими просторами, гірким полином, таволгою і чебрецем. І з Маремухою він поцілувався. Тоді я відрекомендував Микиті Головацького.
Коломієць, весело дивлячись на Толю, тиснув йому руку:
— Чув, аякже! Василь писав мені про тебе. Спасибі за те, що дали притулок нашим вихованцям… А жатки будуть?
— А чавун буде? — також усміхаючись на відповідь, спитав Толя.
Коломієць обернувся лицем до ешелону і показав рукою на причеплені до хвоста його три навантажені платформи.
— Невже не вистачить? — сказав він не без гордості.
— Ще й залишиться! — прикинув зразу ж на око Толя. — Але, я бачу, не дійшли ще до ваших країв слова Фелікса Едмундовича: «З металом поводитися, як із золотом». Цілі поклади, як видно, його у вас. А я, признатися, думав, що Василь трошечки перебільшує.
— До вашої телеграми нам якось і на думку не спадало зібрати весь оцей брухт, — виправдувався Микита. — Спасибі, напоумили!
— І як ви все це так швидко зібрали? — здивувався Петро.
— Треба швидко. Урожай не жде. Уночі, при факелах збирали. Тепер уся надія на вас!
— А що це за штука, Микито? — запитав я, показуючи на розбиту чавунну станину, що з вигляду нагадувала підставку для величезного стола.
— Це, брат, не «штука», а машина для друкування грошей.
— Чи не та, що в духовній семінарії стояла? — згадав я.
— Вона сама! — ствердив Микита і, звертаючись до самого лише Головацького, пояснив: — Бачиш, у нашому місті затрималась одного разу петлюрівська директорія. І от німці прислали тоді Петлюрі з Берліна оцю машину для друкування грошей. Петлюра стільки гривеників і карбованців на ній надрукував, що й досі дядьки по селах ними світлиці замість шпалер обклеюють. Стояла потім оця поламана машина в підвалі сільськогосподарського інституту. Одержали ми Василеву телеграму — і давай по всіх підвалах шукати, метал збирати. А комсомольці-студенти її знайшли за штабелями дров. Згодиться?..
Головацький повільно, карбуючи кожне слово, сказав:
— А не жаль таку махину на брухт брати? Чи не можна її для якої-небудь друкарні пристосувати?
— Думали. Прикидали. Артіль «даремна праця»! — кинув Микита. — Німецькі інструктори як тікали з Петлюрою за Збруч, усі цінні частини захопили з собою, а станину оцю підірвали. Вся вона тріщинами пішла. Нову легше зробити, як її лагодити.
Я дивився на громіздку станину, поставлену посеред платформи і прив’язану до її бортів канатами. Згадався мені далекий рік громадянської війни, коли в місті, захопленому петлюрівцями, пройшла чутка, що в духовній семінарії будуть друкувати нові гроші. Виразно пригадалося мені, як силоміць хотіли петлюрівці і мого батька, друкаря, примусити під охороною гайдамаків друкувати їх розмальовані папірці з «тризубами», скріплені підписом головного петлюрівського скарбника, якогось Лебедя-Юрчика. Батько закричав: «Я друкар, а не фальшивомонетник!» — та тільки його й бачили. Він пішов тоді в Нагоряни, до партизанів.
І ось знову клята машина, від якої тікав у ті роки з міста батько, зустрілася на моєму шляху, але тепер вона вже годилася лише в переплавку.
Головацький зразу ж пішов до чергового по станції і попросив його відчепити платформи з чавуном і перегнати на завод.
— Ви, друзі, ведіть гостя додому. Він проголодався, мабуть? Та й помитися йому не шкодить, — сказав Толя, беручи у Коломійця накладні. — А я вже тут усе сам проштовхну!
— А так, помитися б не завадило, — зауважив Микита і погладив себе по загорілій щоці.
— Невже ти на відкритій платформі всю дорогу їхав? — спитав Маремуха, коли ми вийшли на вокзальний майдан.
По-молодецькому труснувши шевелюрою, Коломієць сказав:
— Дуже добре їхав! Як бродяга у Джека Лондона! Лише з тією різницею, що ніхто не прогонив мене з поїзда. Уночі, на великих перегонах, провідники до мене збирались, як у клуб.
Не без заздрості я запитав:
— Весело їхалось?
— І не говори! Будинок відпочинку на колесах. Тільки-но сонце піднялось — спецівку скидаю і давай загоряти. Вітерцем тебе провівав, а обабіч пролітають полустанки, села, річки, поля, вся Україна!.. До чого ж багата наша країна! Ми увечері до Катеринослава під’їздили, так заграва над заводами на все небо! От індустрія — навіть дух забивав! Словом, чудова поїздка у мене була. Подібного задоволення я ще в житті не зазнавав.