— Микито, а ще все-таки з Печерицею? — спитав раптом Маремуха.
— З Печерицею? — Коломієць одразу зробив загадкове обличчя. — Це, брат, довга розмова. І ночі не вистачить, щоб усе вам розповісти.
І в цю хвилину на Кобазовій горі почувся якийсь тріск. Він усе посилювався, переростаючи в гудіння. Звернувши погляди в той бік, ми побачили, як з краю гори раптово зірвався і поплив над містом невеликий аероплан.
Аероплан накренився, забираючи ще крутіше, до моря, і ми побачили на невеликій висоті не тільки широкоплечого пілота в окулярах і шкіряному шоломі, але й другого чоловіка — худенького, вихрястого і, надзвичайно знайомого, який сидів позад нього. Струмінь повітря, що бив від пропелера, відкидав назад і тріпав його біляве волосся. Пасажир махав нам рукою, і Маремуха раптом скрикнув:
— Хлопці, та це ж Бобир! Слово честі, це він!
І, плутаючись, збиваючись, але не зводячи очей з літака, Маремуха швидко розповів нам, що ось уже два тижні четверо комсомольців з ремонтно-інструментального цеху щось поралися разом з комісаром Руденком біля учбового літака, привезеного з підшефної ескадрильї. Все тепер стало зрозуміле: і часті зникнення Сашка вечорами, і його таємниче відмовлення зустрічати Коломійця. Не будучи певні в успіхові, не знаючи, чи пощастить їм відремонтувати літак, змовники з аероклубу до останньої хвилини приховували свій перший політ. Як же тільки вони зуміли перетягти потайки літак з аероклубу на Кобазову гору?
Тим часом літак віддалявся у відкрите море. Він уже був над хвилерізом. Я стежив за його польотом жадібними очима і — що казати! — заздрив Сашкові. Дуже хотілось бути зараз в його кабіні і з неба розглядати наше місто, що розкинулося на піщаному мисі. За хвилину-другу Сашко промчав над містом, а ми все йшли та йшли по проспекту і не добралися ще навіть до центру. А тут іще Коломієць розпалив мою заздрість:
— Невже це Олександр?
— Ну, звичайно, він! — крикнув Маремуха. — Він якось вихвалявся: «Я бортмеханік!» А я йому: «Який ти бортмеханік, коли ні разу не літав!» А він: «Побачиш — полечу!» І полетів! Дивіться, дивіться — до маяка повернули…
— Сміливий, значить, хлопчина Бобир! Виходить, не такий уже він боягуз був, яким ми його вважали після злополучного вартування біля штабу ЧОПу. Щоб так літати, потрібні міцні церви і ясна голова. А він іще рукою махає, наче з даху. Нічого не скажеш — обставив вас Сашко! — сказав Коломієць.
Літак віддалявся в синяву неба і був схожий на велику бабку, яка ненароком залетіла в солоне море.
— На косі сядуть, я вам кажу! — пророкував Маремуха.
І справді, літак пішов над косою, але завернув назад до міста, минув курорт і, зробивши коло над вокзалом, привітно помахав крилами.
— Та він з тобою здоровається, чуєш, Микито! — захоплено сказав я. — Думає, що ти ще на вокзалі, біля того ешелону.
— Можливо, можливо… — схвильовано згоджувався Коломієць, стежачи поглядом за літаком, який узяв тепер курс на Кобазову гору. Через секунду він зник за гребенем гори.
Поки наш гість повільно і неквапливо відмивав у морі жорстку від дорожньої пилюки шевелюру, ми з Петром робили у воді такі кульбіти та стрибки, на які здатна лише людина, сповнена великої радості. Я щільно згорнув долоні і обстрілював Петруся каскадами водяних бризок. Він відпирхувався, ковтаючи воду, намагався відбиватися, але без успіху. Потім ми відпливали далі, де вода була не так скаламучена, і з розгону поринали. Під водою я розплющував очі і бачив крізь зеленувату товщу піщані складки дна, іржавий уламок рибальського якоря, пучки водоростей, схожі на підводне перекотиполе.
Хороше було купатися, знаючи, що поряд хлюпочеться давній друг Микита Коломієць.
Сашко влетів у кімнату, коли ми, умиті і посвіжілі, їли втрьох приготовлену хазяйкою на льодяному і міцному хлібному квасі холодну окрошку з молодими огірками. Рум’яний від хвилювання, з обличчям, забризканим краплинами мастила, з брудними руками, Бобир привітався з Коломійцем так, наче тільки вчора з ним розстався, і одразу запитав:
— Бачив, як ми літали?
— Бачив, бачив, Сашко, і, признатися, не повірив спершу, що ти на таке здатний! — підморгуючи нам, відповів Микита.
Бобир розсердився:
— Що? Нездатний?! Та ми ось перевіримо мотор як слід і зразу ж у Ногайськ махнемо або в Генічеськ. В агітаційний політ. Сам Руденко говорив. А я за бортмеханіка. Вірно кажу… Нікому з хлопців Руденко не довірив складання мотора, тільки я з ним працював…