— Поздоровляю, Сашко, і вірю, що не тільки до Ногайська судилося тобі літати. Якщо злетів — забирай вище і не зупиняйся! — сказав Коломієць.
Радісна ніч
Чавун, зібраний подільськими комсомольцями, вивантажили.
Ще сонце стояло в небі, а ми вже, пообідавши і трохи відпочивши, зібрались біля копра і, за вказівкою копрового машиніста, почали підтягати до решітки уламки старих дорожніх машин, замаслені станини якихось невідомих верстатів минулого століття і навіть іржавий, поламаний прес для виготовлення маци. Його, сказав Коломієць, розшукали у дворі старої синагоги комсомольці-друкарі.
Найбільше довелося нам попрацювати, поки заштовхнули за огорожу копра чавунну основу друкарської машини. Ми, обливаючись потом, напружували всі сили. Навіть старі вагранники вийшли допомогти нам. Нарешті машиніст зачинив двері огорожі, і ми відбігли набік.
Тоді Толя Головацький ввімкнув рубильник лебідки. Трос, повискуючи, потяг уверх важку металеву бабку. Ось вона затрималась угорі, під блоком копра, виразно помітна на рожевіючій блакиті передвечірнього неба. Толя натиснув важіль, і звільнена бабка, розсікаючи повітря, понеслася вниз. Кілька разів довелось гнати догори оцю важку металеву грушу і бомбардувати нею чавунні підпори, аж поки станина, задеренчавши і крякнувши, не розламалась на частини.
— Добре! — скрикнув Толя, відриваючись од важеля лебідки, і з задоволенням потер замаслені руки.
Найважче було зроблено.
Незабаром ми зайшли в огороджений квадратик двору під копром і побачили на місці машини купу чавунних уламків. Крупнозернистий, славний чавун поблискував на зломах. Головацький підняв обома руками уламок станини на рівень очей, подивився на нерівну поверхню злому, як у дзеркало, і сказав Микиті:
— Добрячий чавун! Дрібний. Графіту небагато, зате фосфору і кремнію вдосталь. Такий чавун плавитися буде, як масло, а деталі з нього багато років послужать!
І, випробовуючи силу своїх мускулів, Толя вижав правою рукою уламок станини. Він зовсім не був подібний зараз до того охайного секретаря, який так насторожив мене своїм зовнішнім виглядом при першому нашому знайомстві.
Щоб, чого доброго, комсомольський чавун не сплутали з загальноцеховими запасами, Закаблук спорудив особливу загородку: вбиті в землю кілочки обтяг вірьовкою. Ми знесли в цю загородку важкі чавунні уламки, і коли все, що містилось на трьох платформах, було готове для засипання в пащі вагранок, Закаблук повісив на вірьовці табличку з написом: «Чавун для молодіжного суботника».
Я вже бачив наочно: вилискують і перекочуються над бистрим Дністром золотаві хвилі пшениці. І, наче кораблі, по цьому жовтіючому морю пливуть на пшеничних ланах, стрекочучи ножами, жатки, зроблені нашими руками.
Турунда заступав секретаря партійного осередку ливарного цеху Флегонтова, посланого дирекцією заводу у виробниче відрядження в Ленінград. Щодня радився я з Лукою Романовичем, як краще скеровувати нашу молодь на виробниче завдання, щоб у дрібницях і у великих справах була вона надійною помічницею партії.
Турунда простими діловими порадами більшовика і досвідченого виробничника спрямовував наше молодіжне завзяття на конкретні справи. Він керував нами дуже вміло, вчасно підказував, що ще треба зробити. Після кожної нової розмови з ним я бачив виразно ті «вузькі місця» в цеху, де можна було застосувати нашу енергію. Я навчився розуміти Турунду з півслова, і він, у свою чергу, керував комсомольцями так, щоб ми могли виявляти найширшу ініціативу в усякому починанні.
Аби почати, а там воно і піде. Через тиждень після того дня, коли я посперечався з інженером Андрихевичем, у цеху з’явився другий, номер молодіжної газети. Вибійник Гриша Канюк попрацював на славу.
Високий, широкоплечий хлопчина в шкіряному фартусі і захисних окулярах стояв біля кранового розливочного ковша і повертав його штурвал. З носика ковша лився струмінь розплавленого металу і писав літеру за літерою, з яких складалась назва: «Молодий ентузіаст». Ця вогненна назва зразу привертала увагу молодих і старих робітників цеху.
Всі дописи акуратно надрукував на машинці в заводоуправлінні Коля Закаблук. Він був і автором двох із них.
У статті, присвяченій режиму економії, наш мовчазний табельник хазяйським оком оглянув ливарний цех.
Ні цехові комірники, ні Федорко, ні головний інженер заводу Андрихевич, писав Коля, ще не сприйняли серцем заклику партії боротися за режим економії. «Чи подумав головний інженер, скільки вільної площі гуляє поблизу недобудованого мартена? А треба тільки очистити запущений плац від піску і скрапу — буде де встановити формувальні машинки, які вже більше року чекають ремонту в коморі ливарного… А скільки набійників з поламаними дерев’яними клинчиками валяються на стелажах! Тим часом кожного разу, коли не вистачає набійників, майстер Федорко посилає все нові й нові замовлення в ремонтно-інструментальний цех. Інструментальники витрачають дорогий метал, виготовляючи для нас нові набійники. А чи не простіше було б насадити на старі залізні держаки нові клинці і цим обмежитися?»