Усі оці дні, заповнені тривогою, поки в заводських цехах обробляли відлиті нами деталі, море штормувало. А сьогодні на світанку хвилювання втихло, і нам удалось без особливих труднощів дістати на причалі ТРНАВ[8] легкий біленький тузик.
Маремуха з Микитою сіли загрібними, а я взявся за румпель. Тільки Сашко спочатку байдикував і, знявши тапочки, сидів, звісивши ноги з форштевня.
Змінюючись по черзі на довгих ясеневих веслах, через годину ми уткнулись в піщану обмілину коси між курортом і маяком.
Привільно і безлюдно було тут. Обабіч коси розстилався вкритий жмурами водяний простір, розділений лише невеличкою, вузенькою смужкою надзвичайно чистого сріблястого піску.
Місто ледве видно було: присадкувате, схоже здалека на велике приморське село, воно розтяглося маленькими своїми будиночками від Лисок до Матроської слобідки. На краю коси, що простяглась до хвилеріза, праворуч височів білокамінний конус маяка. Багато, мабуть, праці вкладено було, поки збудували його там на хисткому піску, коли й тут перешийок був такий вузький, що штормова хвиля вільно його перехльостувала.
Грузнучи в сухому піску, як у засіках з пшоном, ми витягли тузик із води, і Маремуха проворно почав роздягатися.
Як гусак, що пробує силу своїх крил, Микита кілька разів змахнув руками, глянув, мружачись, на рожеве сонце і по-хлоп’ячому кинувся до води. Наздоганяючи Коломійця, кинулись і ми в море, яке грало блискітками сонячного проміння.
Приємно було купатися тут, на широкому морському роздоллі! Чиста, як у степовій криниці, тепла вода. Дно, вкачане хвилями затихлого вранці прибою, було все в маленьких піщаних складках. Солонуватий і такий приємний вітерець ледь віддає запахом риби і гниючих водоростей. А як ляжеш на спину — бачиш, як десь біля берега високо в небі тремтить повислий над приморським степом кібець. Вишукує здобич, шельма, та все не може вирішити, на кого б кинутися йому з висоти.
Викупались ми на славу, і коли, мокрі і стомлені, похитуючись, вибрались на берег, Коломієць став робити гімнастику. Він до хрускоту в кістках розводив руки, крутив кистями, і хоча нас обвівав ніжний бриз відкритого моря, здавалося, наче ми розкошуємо на дозвіллі з Микитою на нашому Поділлі. Згадалось, як ми разом гуляли вночі по місту, і знову охоплений нетерпінням, я гаряче попросив його:
— Та годі тобі в мовчанку грати, Микито! Розкажи нарешті толком: що ж трапилося з Печерицею?
— Скажу, скажу, не хвилюйся! — заспокоїв нас Микита і, сівши в човен обличчям до заходячого сонця, почав розповідати.
… З тої самої хвилини, як Дженджуристий знайшов у під’їзді окружної наросвіти пасмо пожмаканих рудих вусів Печериці після його втечі, Вукович не знав спокою.
Щоб правильно визначити, де Печериця може переховуватися, треба було вивчити все його минуле, сучасне і навіть заглянути в його майбутнє, перевірити всіх його давніх і теперішніх друзів та знайомих. Треба було з’ясувати, де він мандрував, в яких місцевостях жилося йому найпривільніше, і тоді легше догадатися, де він зміг би знайти собі спільника і переховувачів.
Житомир і Проскурів відпадали. Навряд чи Печериця наважився зупинитися в цих маленьких містах, розташованих поблизу тодішнього державного кордону. Був він «на замку» завжди, а після втечі Печериці з нашого міста тим більш йому було рисковано наближатися до нього.
З квитка, залишеного мені Печерицею, можна було припустити, що він мав намір їхати до станції Міллерово. Невже він пустився навтіки в колишню Область Війська Донського чи на Кубань?
З розпитів співробітників та з анкетних даних утікача Вукович з’ясував, що Печериця ніколи не бував у придонських краях. Більш того: скоро після приїзду. в наше місто, будучи ще поза всякою підозрою, Печериця з гордістю заявив друкарці окрнаросвіти:
— У Московщині я ніколи не бував і, дасть бог, не буду. Пощо мені залишати межі України?
Важко було припустити, щоб цю випадкову фразу він кинув з певним наміром, щоб і нею, в хвилину небезпеки, замести свої сліди і зникнути якраз у ненависній йому «Московщині».
На всяк випадок були уважно вивчені всі підозрілі особи в станицях Міллеровська, Вільховий Ріг, Нікольсько-Покровська і навіть у селищах Криворіжжя і Вільховчик. Слідів Печериці там не було виявлено. Найімовірніше, квиток до Міллерова Печериця взяв, щоб відвести очі. І хто знає, чи не виписав він собі для цих мандрів ще кілька безплатних літерів у різні кінці України, та, можливо, і на різні прізвища?