Провадячи розслідування і передбачаючи всі можливі вчинки ворога, Вукович ніяк не міг уявити, навіщо треба було Печериці показуватися серед білого дня в людному курортному місті. Простіше, вигідніше і безпечніше було для нього пересидіти небезпечний час у знайомого колоніста Густава Кунке. Після довгих роздумів Вукович прийшов до висновку, що Печериця пересів у Жмеринці на поїзд, який ішов в Одесу, і звідти став пробиратися на Приазов’я морем.
Але таке припущення виявилось помилковим. Печериця не був в Одесі і не їхав у Таврію морем.
Спершу він заїхав у Харків, гадаючи там знайти підтримку і притулок. Але залишатися в Харкові було для нього небезпечно: в цей час почались викриття і розгром українських націоналістів. Печериця ночував без прописки то в одного, то в іншого «дружка»-націоналіста. Цим він міг дуже пошкодити їм. І вони йому порадили переховуватися десь в іншому місці.
Він доїхав поїздом до Маріуполя і звідти на візнику курними приморськими шляхами приїхав у наше місто. Можливо, це він був отим самим «грошовитим пасажиром», про якого розповідав нам візник Володя, зовсім не підозрюючи того, яку персону він віз на своїй труській лінійці.
Роблячи гак на Маріуполь, Печериця по-своєму міркував правильно. Він побоювався погоні і хотів заплутати свої сліди.
На відстані всього не поясниш, про багато не розпитаєш. За домовленістю з начальством Вукович, який знав Печерицю в обличчя, виїхав у район, де з’явився Печериця. Отож і трапилось, що я побачив Вуковича в день його приїзду, коли в чесучевому костюмі і в панамі з голубою стрічкою він ішов з вокзалу в місто. А він не признався, бо хотів на якийсь час зберегти в таємниці свій приїзд.
У нашому місті Вуковича чекала велика несподіванка. Він прийшов у міський відділ ДПУ, і там йому показали термінове донесення бід чергового по станції Верхній Токмак. У цьому донесенні повідомлялось, що в балді поблизу станції, де завжди копали фарфорову глину, знайдено труп людини з документами на ім’я Печериці-Шевчука…
— Що-о-о-о? Труп? — затремтілим голосом вигукнув Бобир. — Та не може бути! Хто ж його вбив?
— А ти думаєш, що я знаю, хто його вбив? — сказав Коломієць.
Спокійний тон Микити обдурив і Маремуху. Введений в оману, Петрусь гірко сказав:
— Вукович усе тобі розповів, Микито. Такі подробиці, що навіть і вигадати важко. Невже він не міг тобі доказати наостанку, хто ж убив Печерицю?
— Уяви собі, не доказав… — насилу стримуючи усмішку, процідив крізь зуби Коломієць і запитав: — А ви упевнені, хлопці, що жатки до ночі будуть навантажені на платформи?
— Раз Головацький взявся за цю справу, все буде гаразд! — сказав я. — Чиєму-чиєму, а Толиному слову можна вірити. До нічного поїзда їх перегонять з заводу на товарну станцію.
— Ну, тоді слухайте, що було далі! — сказав Микита.
Труп у балці
Трапилось те, чого дуже побоювався Вукович. Коли наводили довідки про Печерицю у Фріденсдорфі, про це узнав парафіянин кірхи і негайно повідомив заступника пастора Кунке, що його квартирантом цікавляться власті.
Печериця, не чекаючи, поки його схоплять, проклинаючи все на світі, зразу ж, тільки-но звечоріло, виїхав з колонії на найближчу залізничну станцію у Верхній Токмак. Кунке дав йому рекомендаційні листи до багатіїв-німців, які жили в околицях Таганрога.
… Ніч. Два гасові ліхтарі тьмяно освітлювали маленьку степову станцію Верхній Токмак. Майже до самих станційних будівель прилягали баштани і виноградники. Сонний черговий дрімав біля відчиненого вікна, чекаючи дзвінка сусідньої станції.
По гравію перону самітно походжав Печериця. Потім до нього підійшов іще один пасажир і попросив прикурити. Печериця дав йому прикурити від цигарки. Знічев’я вони ходили, удвох по перону розмовляючи. Слово за словом Печериця з’ясував, що його новий знайомий — агент-постачальник з Новочеркаська Йосип Околита. Він повертався до себе додому після тривалого відрядження в райони Приазов’я і був радий співбесідникові.
Досить скоро Печериця узнав, що Околита — його земляк. Батьки вивезли його ще хлопчиком з Галичини на Поволжя. Побоюючись переслідувань австрійців, населення багатьох сіл Західної України в ті роки залишало рідну землю разом з відступаючими російськими військами. Галичан у 1918 році можна було зустріти на Кавказі, в Таврії, в Криму. Дехто заїздив навіть іще далі — в Пензенську і Саратовську губернії. Батьки нічного співбесідника Печериці загинули під час голоду на Поволжі, а він сам, лишившись сиротою, переїхав до свого дядька-кравця, такого ж біженця з Галичини, який оселився в Новочеркаську.