Выбрать главу

Син учителя з-під Рави-Руської Йосип Околита не тільки зжився з «москалями» і не почував до них ніякої ненависті, але навіть висловив похвалу на адресу Радянської влади і мав намір восени вступити до Ростовського педагогічного інституту.

Отож цієї ночі, слухаючи довірливого хлопця, який уже втратив у своїй мові характерний для галичан акцент, Печериця в усьому згоджувався з ним і водночас думав про те, що документи Йосипа Околити та його біографія були б йому дуже доречні.

Бо хтозна, як поставляться до Печериці знайомі колоніста Густава Кунке, до яких він їхав! Та й, нарешті, на першому ж допиті Кунке, рятуючи власну шкуру, міг легко виказати місцеперебування Печериці.

… Уже прийшла повістка з станції Нельговка, що пасажирський поїзд вийшов на останній перегін, до Верхнього Токмака, Холодний, гадючий розум Печериці працював гарячково. Стараючись прихилити земляка спогадами про рідну Галичину, Печериця гарячково обдумував: «Труп знайдуть, подивляться документи, і якщо вже почали мене розшукувати — негайно викличуть колоніста Кунке для впізнання особи забитого. Ну, а той — бувалий вовк. Ради особистого врятування і для того, щоб дати мені втекти, він за всяких обставин підтвердить мою, «Шевчука», «смерть».

Трошки далі від станції, в тіні дерев, видно було колодязь. Сказавши, що його мучить спрага, Печериця попросив попутника підкачати йому насосом з артезіанського колодязя води. Не підозрюючи нічого поганого, Околита охоче згодився. Тільки-но завернули вони за ріг пакгаузу і опинилися в тіні, Печериця, вихопивши з кишені мисливський ніж, ударив ним Околиту в спину. Печериця затяг свою жертву в ярок недалеко, обшукав усі кишені забитого, забрав у нього документи, гроші, портсигар. Баритись не можна було. Швиденько сховавши в кишеню забитого фальшиве командировочна посвідчення на ім’я студента Прокопа Трохимовича Шевчука, Печериця помив у калюжі біля колодязя руки і, захопивши фанерний чемоданчик Околоти з їжею, наче нічого й не було, вийшов з другого боку станції на освітлений перон.

Поїзд, який ішов від Азовського моря, затримався на станції Верхній Токмак на три хвилини. Освітлений гасовими ліхтарями, паровоз «овечка», попихкуючи, потяг состав далі, до Пологів, везучи мнимого постачальника Йосипа Околиту.

Сонні, перевертались на чистих простинях загорілі курортники, які їхали додому. Дрімав у тамбурі, мріючи відпочити трохи до шумливої Волновахи, старик-провідник. І ніхто не звернув уваги на випадкового пасажира, що зайняв вільне місце у напівтемному плацкартному вагоні, освітленому спливаючими стеариновими свічками.

Та й новий пасажир почував себе чудово. Певний того, що нарешті перехитрував переслідувачів, Печериця, приїхавши у Ростов-на-Дону, оселився в кращому готелі міста — «Сак-Ремо», на Садовій вулиці.

Він спокійнісінько прописався в готелі і зумів прожити там три дні, упевнений в тому, що навряд чи хтось зверне увагу на прибулого з Новочеркаська агента-постачальника, на прізвище Околита. Мабуть, він відсипався після неспокійних мандрів. Вечорами блукав по місту.

Очевидно, найстрашнішою в його житті була та мить, коли замість офіціанта з мельхіоровим блюдом він побачив на порозі кімнати стрункого білявого Вуковича.

Вукович тримав перед собою зведений наган і, не підвищуючи голосу, по-буденному сказав: «Руки вгору!..»

— Стривай, Микито! Але як же він міг знайти Печерицю під іншим прізвищем, та ще в такому великому місті? — вигукнув Бобир.

Коломієць сказав поважно:

— Ти, як і раніше, непростимо наївний, Сашко, хоч тобі і знайомий уже політ у небесах. Зрозумій ти, голубчику: Вукович і його товариші — вихованці залізного рицаря революції Фелікса Едмундовича Дзержинського! Вони служать партії і Радянській владі, охороняючи великі завоювання Жовтня! їм допомагає увесь народ! Вукович не тільки спіймав шпигуна. Він написав залізничникам Верхнього Токмака листа з просьбою спорудити пам’ятник на могилі Йосипа Околити, біля отої балочки, де його убив Печериця. І навіть напис для того пам’ятника він сам придумав. Знаєте який? «Синові уярмленої Західної України Йосипу Околиці, ідо загинув від руки найманця світової буржуазії. Спи спокійно, дорогий товаришу! Твоя рідна земля дочекається ясної години визволення!» Оце сьогодні буду проїздити Верхній Токмак і, якщо поїзд зупиниться, подивлюсь иа цей пам’ятник.

— Гаразд, Микито, — втрутився я, — але ти так і не сказав нам толком, звідки Вукович догадався, що Печериця живе в готелі «Сан-Ремо»?