— Звідки догадався? — Коломієць усміхнувся, — А ось як. Я ж вам, хлопці, розповідав, що дядько забитого був кравцем у Новочеркаську. Знаючи, що найбільше часу з усього відрядження його небіж перебуватиме у Маріуполі, дядько послав туди Йосипу Околиті на адресу: «Поштамт, до запитання» короткого, але дуже приємного листа. Дядько повідомляв Околиту, що приймальна комісія викликає його в Ростовський педагогічний інститут. Радив кінчати справи і їхати додому. Цього бажаного листа з зворотною адресою свого дядька Околита сховав в одній із кишень, не обшуканій спохвату Печерицею. І Вукович негайно викликав телеграмою на місце нещасної пригоди дядька забитого. Поки судовомедичний експерт визначав вік трупа, що явно не відповідав вікові Печериці, викликаний телеграмою дядько Околити вже їхав у Верхній Токмак. Він упізнав забитого небожа. Затримати його убивцю тепер було не так уже й важко…
Маремуха якийсь час після розповіді Микити мовчав у задумі. Раптом він кинувся і сказав схвильовано:
— Ви тільки подумайте, хлопці, що було б, кели б Печериця перехитрував нас! Школи б ми не закінчили, тинялися б, може, недоуками на Поділлі, і робочий клас не поповнився б на п’ятдесят два чоловіки!
— І жаток би комуна не одержала, — сказав Бобир.
— І жаток би не було, це вірно, — охоче згодився я з Бобирем. — Та й багато чого ще не було б. І ми з вами отут не сиділи б… Насправді, скільки шкоди може завдати один ворог, якщо його вчасно не викрити!
— Ти міркуєш трохи мілко, Василю, — сказав Коломієць. — Справа, звичайно, не тільки в нашому фабзавучі. Такі печериці заміряються на життя всього народу, на Радянську владу. В тім-то й справа, хлопці, що ми вже навчились разити їх вовчі серця значно раніше, аніж вони доберуться до нашого серця! Ніколи не відірвати їм України від Росії! Народ України — чесний, трудовий народ — чудово розуміє, куди гнуть оці пани, подібні до Печериці. Чи пам’ятаєте, ще у фабзавучі ми не раз повторювали слова Ілліча: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови». Ці мудрі слова Леніна давно вже в серці у кожного трудівника України, вони не раз перевірені на практиці в роки громадянської війни, і ніякі підступні дії ворогів не зможуть переконати народ у протилежному. І завжди, рано чи пізно, але ці мерзотники залишаться у програші, бо правда неодмінно буде на нашому боці. — І, помовчавши трохи, Коломієць запропонував: — Давайте до берега, хлопці! Сонце сідає, а нам іще гребти та гребти!
Ми понатужились і зіпхнули човен у штильову воду гавані. Тепер я став правим загрібним, а Сашко Бобир захопив під своє начало румпель. Тугі і довгі весла легко врізались у солону пругку воду. Падаючи з лопатей у море, краплі блищали на сонці. Заскрипіли в такт нашим рухам кочети, а Сашко, байдикуючи на кормі, співав:
… Виряджали ми Микиту пізно вночі. Щоб м’яко спалось на відкритій платформі, під днищем одної з жаток, ми принесли з дому мішок сіна.
Ось-ось уже мали причепити паровоз у голові довжелезного товарного ешелону, як Микита раптом вийняв з речового мішка емальовану флягу і сказав:
— А покажи лиш мені, Василю, де води на дорогу набрати.
— Ходімо, ми тобі покажемо, — охоче визвався Маремуха.
— Та ні, ви тут з Бобирем покараульте мої речі, а Василь проведе мене. Ходімо, Васю! — квапливо сказав Микита.
Коли я вів його до кип’ятильника на краю перону, мені і невтямки було, що не так спрага, як бажання розповісти мені якусь таємницю змусило Коломійця просити, щоб саме я був його провідником. Як тільки ми порівнялися з камінним сарайчиком, з якого стирчали два крани, Микита оглянувся, чи нема кого поблизу, і тихо у вухо, шепнув мені:
— Скажи, Василю, ти показував кому-небудь свій лист до мене, перед тим як його надіслати?
Не розуміючи ще толком, у чому справа, я насторожено промовив:
— Ні, не показував… А хіба що!
— І нікому не говорив про зміст листа?
— Нікому… Тобто говорив, що послав тобі листа, а що в ньому було написано — не говорив.
— Ну, а, скажімо, про свої підозріння, що оця власниця танцкласу Рогаль-Піонтковська є родичка подільської графині, ти кому-небудь говорив?
— А вона таки родичка?.. Ну, от бачиш! — І я, зрадівши, сказав: — А я глянув на неї і думаю: просто збіг прізвищ. Ота, наша, — важна, сухорлява, а ця зовеш інша, наче торговка з м’ясного лабазу.