Гаряче опівденне сонце ударило мені в очі, коли за кілька хвилин до закінчення перерви я вийшов услід за Флегонтовим з їдальні. Стояли на коліях покинуті робітниками на час обіду вагонетки, догори засипані свіжообробленими, маслянистими болтами; сопіла вдалині кочегарка, шуміли не замовкаючи вагранки, плавлячи чавун.
— Земляк читав? — спитав мене Флегонтов.
— Еге! В одному фабзавучі вчилися.
— Молодець, не розгубився.
Але мене мучила одна думка: чи маю я право сказати Флегонтову, секретарю партійного осередку, що в одному він трохи помилився? І я обережно зауважив:
— Але де в чому я з вами не згоден, товаришу Флегонтов!
— А в чому саме? — Він повернув до мене крупне загоріле лице, з ледь помітними слідами віспи, якою хворів він, мабуть, у ранньому дитинстві.
Я помітив, що козирок його військового кашкета лиснів від графіту. Ще, очевидно, з часів громадянської війни служив він йому тут, на заводі!
— Натякаючи на те, що Кашкет підбиває свого напарника на брак, ви цим самим мовби вигороджували Тиктора. Мовляв, Кашкет — це бракороб і ледар, а Тиктор — немовля. Не так це насправді, товаришу Флегонтов! Коли б ви тільки знали!..
Кирило Панкратович перебив мене:
— Скільки років Тиктору?
— Приблизно вісімнадцять.
— Отож. А що я міг би знати?
Збиваючись, я розповів, як поводив себе Тиктор у нас у фабзавучі, як він протиставляв себе колективу, як, бувши п’яним, не з’явився на чопівську тривогу.
— І це все? — спитав Флегонтов.
— Але ми його виключили з комсомолу! Це невиправна людина.
— Ти помиляєшся, Манджура, — спокійно сказав Флегонтов. — Розкидатися людьми не можна. Наскільки я розбираюся в цій справі, і з особистих спостережень, і з твоєї розповіді, твій землячок — гонористий хлопець, собі на умі. Але й таких можна перевиховати. Розумієш, Манджура, нам треба битися за кожну людину, тим більш — за молоду. Я певен: виключення з комсомолу залишило зазублину в його душі. А ти дай йому зрозуміти, що не все ще для нього втрачено. Я не хочу, щоб ти, комсомольський організатор, відмахувався від людей, подібних до цього Тиктора. Не в наших це інтересах. Костричитися стане — наступай. Принциповим будь. Найлегше — об’явити людину невиправною і поставити на ній хрест. Але ж навіть злочинця іноді можна направити на вірний шлях нашою переконаністю. Адже правда на нашому боці! І додержуючись цієї правди, треба нам по-ленінськи ставитися до людей…
… Увечері зірвався тримунтан[10] і білі баранці побігли через бухту. Гострий степовий вітер гнав їх із страшенною силою, загортав гребінці хвиль, і тоді водяний пил злітав догори, рожевіючи у відблисках холодного вечірнього сонця! Його світло забарвило на кілька хвилин лице Маремухи і, мабуть, моє теж густо-багровою фарбою. Вода затоки, схвильована рвучким вітром, змінювала свій колір на очах у нас. Сиділи ми на лавці поблизу портового ресторану.
Непомітно настала ніч. Присмерки вкрили землю синюватим серпанком і принесли сюди до нас, на маленьке узгір’я, солодкий запах свіжоспеченого хліба і солоної морської вологи.
Знаючи, що у Петра нема сьогодні репетиції в клубі, я запропонував йому піти погуляти по бережку моря. Петрусь охоче згодився, і коли ми сіли на лавці, він сказав, полегшено зітхнувши:
— Добре мене сьогодні Флегонтов виручив, правда? Наче знав, що в англійських справах я розбираюсь не дуже. Розумієш, я про Китай націлився говорити. Скільки виписок собі зробив — жах! А Головацький примусив читати про взаємини з Англією…
Він помовчав і раптом, наче наважившись нарешті скинути з себе зніяковіння, гаряче заговорив:
— Слухай, Василю, а ти пам’ятаєш звернення Сунь Ят-сена до Радянського уряду?
— Я пропустив якось… Але ж… Чекай… Він же помер?
— А він перед смертю своєю звертався, весною минулого року. Викликав, розумієш, до себе своїх друзів і продиктував їм звернення. Як здорово написано! Ось послухай: «Ви, — пише Сунь Ят-сен, — очолюєте Союз вільних республік — ту спадщину, яку залишив гнобленим народам світу безсмертний Ленін. За допомогою цієї спадщини…» — Петро наморщив широкий лоб, намагаючись пригадати точні слова, і потім радісно промовив: —… Так, а потім далі: «… За допомогою цієї спадщини жертви імперіалізму неминуче доб’ються визволення від того міжнародного ладу, основи, якого споконвіку кореняться в рабовласництві, війнах і несправедливостях…» Здорово сказано, правда? Яка упевненість! А закінчує він як: «Прощаючися з вами, дорогі товариші, я хочу висловити надію, що незабаром настане день, коли CPСP буде вітати в могутньому, вільному Китаї друга і союзника, і що у великій боротьбі за визволення поневолених народів світу обидва союзники підуть до перемоги пліч-о-пліч». Ти розумієш, Василю, можливо, ми з тобою доживемо до такого дня.