У цю хвилину за спиною у нас почувся говір.
— А тут хтось сидить! — впізнав я голос Головацького. — Давай осюди, ось тут є вільна лавка. В ресторан ти ще встигнеш зайти.
І раптом наче холодною водою мене облили — я почув колючий, задирливий голос Тиктора:
— А який інтерес тобі говорити зі мною? Я ж не комсомолець…
— По-твоєму, коли я секретар комсомольської організації, то мені з тобою нема про що поговорити?
— По-моєму, так… Ви мене в своїй газетці так обрисували, як останнього шкідника…
Ми сиділи на підвітреній стороні, і тому кожне слово нам було чути добре, але в цю хвилину з-за портових пакгаузів виповзли огні паровоза. Освітлюючи собі дорогу досить-таки тьмяним гасовим ліхтарем, маневровий паровоз потяг мимо нас порожній товарний состав. Усе навкруги заповнилось шипінням пари, скрипом вагонних коліс, брязкотом буферів.
Про що говорили під цей шум Толя з Тиктором, я не знаю, але коли останній вагон безконечно довгого ешелону мигнув червоним вогником і зник у темряві, вітер знову приніс до нас схвильований голос Головацького:
— У тебе, Якове, молодість, сила, спритність. Я не вірю, щоб ти не міг працювати добре, хоч убий мене — не вірю! А тим часом ти видаєш брак, працюєш неуважно, ледаченько, абияк. І про погані моделі ти мені краще не згадуй. Я ливарну справу трохи знаю і ніколи не повірю, що при існуючих умовах ти не можеш працювати по-людському.
— Нехай від мене заберуть такого напарника, я покажу тоді їм…
— Кому це «їм», Тиктор?
— Ти хіба не знаєш сам кому? Землячкам моїм! Мабуть, наскаржилися на мене?
— Якщо ти маєш на увазі Маремуху і Бобиря, тоді ти дуже помиляєшся, Тиктор. З ними про тебе ніяких розмов не було. Щодо Манджури, то він давно на тебе махнув рукою. Ми навіть з ним трохи посварилися через тебе.
— Посварилися? — здивовано спитав Тиктор.
— Уяви собі! Манджура вважає, що ти невиправний, а я переконую його в протилежному. Він радий би з тобою поговорити по-хорошому, забути старе, та все думає, що його рука повисне в повітрі.
— А ти що думаєш? — переборюючи свою гордість, з помітною цікавістю спитав Тиктор.
Головацький мовчав.
І це мовчання, порушуване далекими гудками паровоза, цигиканням оркестру в портовому ресторані і різкими поривами штормового вітру, мені підказало, що Флегонтов розповів Головацькому про мої сьогоднішні нападки на Тиктора.
— Що я думаю? — перепитав Головацький, але вирішив почекати з відповіддю на це запитання і сказав: — Добре, я скажу. Але перше ти мені відповіси на те, що мене цікавить.
— Відповім! — рішуче сказав Тиктор.
— На все, про що я тебе запитаю, відповіси?
— Кажу тобі — так!
Оце «так» прозвучало дуже щиро.
— Навіщо ти приватні замовлення брав, коли вчився у фабзавучі?
— Знаєш і про це?.. Гаразд, скажу… Щоб підробити!
— А батьки хіба тобі не допомагали?
— Чорта з два! Батько після смерті матері оженився на другій, а та, мачуха, його в руки взяла і проти мене настроювала…
— Це правда, Тиктор? — дуже серйозно спитав Толя.
— А чого мені тобі брехати! Я більше можу сказати тобі: батько, бувало, поїде на паровозі на перегін, а мачуха і ну знущатися з мене, спасу нема. Я терпів, бо нікуди було подітися. Адже стипендії нам, хто у батьків жив, довгий час не давали.
— Ти ж міг хлопцям сказати, що в тебе таке в сім’ї твориться, вони б допомогли, — сказав Головацький.
— Соромно було… — признався Тиктор. — Не хотілось родинні чвари відкривати перед усіма. Отож і доводилось гроші заробляти в будь-який спосіб; навіть до спекулянтів наймався, аби від мачухи матеріально не залежати.
— Хочу вірити, що це правда, Якове! — сказав Головацький. — До чого вся ця розмова, як ти гадаєш? Ми дуже зацікавлені в твоєму майбутньому, Тиктор, так само, як і в майбутньому кожного іншого хлопця. Я хочу, щоб кожен рух твоїх рук приносив користь суспільству. Як цього досягти? Спаятися з колективом! Жити його турботами. Менше думати про себе і якомога більше — про інших. А ти, переказували мені, мовчиш, на багатьох дивишся спідлоба, наче всі тільки тим і заклопотані, щоб тобі капость яку-небудь підстроїти. А ми хочемо' лише одного: щоб не блукав ти десь посередині. Рано чи пізно такі люди гинуть. А я зовсім не хочу такого кінця. Виховай у собі справжню любов до праці, до колективу, придуши гординю, яка роз’їдає тебе, як іржа, — і, повір мені, ти станеш іншою людиною.