— Ну, якщо ти від серця бажаєш мені добра, я спробую, — сказав, почекавши, Тиктор, і в голосі його я не почув уже тої зневажливої в’їдливості, з якою він звичайно розмовляв з людьми.
Вони пішли в напрямку до міста і швидко зникли в темряві.
Маремуха, силкуючись перекричати гул штормового моря, сказав мені:
— А це правда: батько лупцював Тиктора! Пам’ятаєш, як одного разу Яшко прийшов у школу весь у синцях і обдурив нас, що його босяки на весіллі побили? А потім ми довідались, що це його батько розмалював.
— Нас соромився, щоб не сміялися, тому і таївся. Ми самостійно жили, а він — на батьківських харчах, і соромно йому було, що лупцюють, як маленького, — сказав я, щиро жалкуючи про те, що ми вчасно не довідались про родинні справи Тиктора. Коли б ми знали про це раніш — можна було б зовсім інакше з ним поговорити.
Знахідка під мартеном
Що не день — теплішало. Випадкові шторми чергувались з цілковитим безвітрям. Але пекучі дні, хоч як розморювали нас, не змогли затримати того, що було задумано. Корисне діло — виготовлення жаток для молодіжної комуни — мовби було поштовхом для інших починань.
Спочатку ми думали, що головний інженер не полінується прочитати другий номер стінної газети «Молодий ентузіаст» і особливо — статтю Закаблука. Але ні! З’являючись у цеху, Андрихевич кожного разу проходив мимо газети, явно не цікавлячись нею.
А ми продовжували думати про майбутнє цеху і, підтримані цеховим партійним осередком, закликали молодь заводу на недільник.
Ідучи вранці разом з Маремухою і Бобирем на недільник, я пригадав усе з самого початку: тривалі розшуки запасних частин і моделей до «кулеметів»; складання креслення по установці цих нових дванадцяти машинок у прольоті, який ми зарані назвали комсомольським; розподіл обов’язків між усіма активістами заводу в години недільника: нестерпну тяганину у відділі головного інженера, де з усієї сили хотіли замаринувати наш проект, і, нарешті, мою першу доповідь на бюро цехового партійного осередку.
Спершу я відмовлявся від доповіді. Здавалось, що найкраще розповість про наш задум Головацький, як секретар колективу і як колишній робітник ливарного цеху. Але Толя рішуче сказав:
— Не соромся, Манджура. Починання народилось у ливарні? Так? То кому ж, як не тобі, розповісти про нього партійній організації?
Молоді креслярі зуміли розмножити до засідання план майбутнього комсомольського прольоту. Перед доповіддю я роздав сині аркушики з білими лініями креслення всім членам партійного бюро.
Поки я доповідав, Флегонтов, вивчаючи кожну рису на синьці, раз у раз відривав свій погляд від креслення і переводив його крізь запилені вікна цехової контори в цех.
Там під закуреною стіною височіли купи пересохлого — іще, як ми говорили, «старорежимного» — піску. Під цим піском були фундаменти для формувальних машинок. Світова війна перешкодила заводчику Кейворту установити на цьому місці нові машинки. Виробництво жаток було припинене, частину робітників мобілізували в армію, а формувальники, які не пішли на фронт, робили цілим цехом лише одну деталь — зубчастий корпус для ручної гранати. Завод випускав сотні тисяч таких кругленьких, схожих на ананаси гранат. Формували їх швидко, і ніхто не лаяв робітників за те, що скрап, окалину, перепалений пісок і всяке сміття вони викидали в хапанині до недобудованого мартена. Так і утворилось цехове звалище, яке ми вирішили знищити.
— Добре діло задумали комсомольці! І підраховано все правильно, — підтримав нас Флегонтов. — Дванадцять нових машинок — це сотні жаток понад план! Це вільні місця для робітників, які ждуть своєї черги на біржі праці…
Біля цехових воріт ми розійшлись. Петро пішов у столярний цех, Бобир зразу ж зник у кладовій, де його хлопці орудували біля нових машинок. А я пішов до своєї «піщаної бригади».
Перше, що я помітив у цеху, була широка спина Тиктора. Стоячи біля машинки, Яків стягав синю сорочку.
«Прийшов-таки!», — подумав я з полегшенням.
За порадою Флегонтова і додержуючи слова, даного Головацькому, в суботу перед закінченням заливки я перший підійшов до Тиктора і сказав:
— Завтра недільник, Якове. Прийдеш попрацювати?
— Чув… — не дивлячись кинув Тиктор і став перекладати порожні опоки.
З такої відповіді я не міг ще зрозуміти, прийде він чи не прийде, і оце зараз, побачивши його з нами, зрадів.
Коли почали роздавати вільні лопати людям з інших цехів, Тиктор, лишившись у майці-безрукавці, перевальцем підійшов до мене і глухо запитав: