— Ну, а мені куди накажете?
— Вибирай що хочеш, — запропонував я. — Або тут — плац розчищати, або пісок носити. А може, хочеш пересіювати його біля бігунців?
— Лишуся тут, — вирішив Тиктор. — Ось тільки лопату візьму.
— Та ти б кепку надів, — глянувши на його пишну шевелюру, порадив я. — Запорошиться — не відмиєш…
— Дарма! — уперто труснув Тиктор білявим чубом.
Не минуло й п’яти хвилин, як він одцн з перших з розмаху загнав глянсову лопату в сухий злежалий пісок.
Скоро знялась така курява, що ми бачили один одного, наче в тумані. Натикаючись на окалину, на уламки іржавих опок, лопати скреготіли і швидко тупились.
Під жорстке їх дряпання я думав: «Ще зайвий кусочок металу залишиться на решеті. Просіють його хлопці, відділять од піску, і піде він разом з чавунними чушками в люк вагранки, а потім його знову принесуть сюди ж, на заливку, у важкому вогнедишному ковші…»
Признатися, до приїзду сюди я не розумів ще, яку цінність являє метал для майбутнього країни. Але після розмови з директором заводу я зовсім інакше став вдумуватися в це питання. Слова директора глибоко запали в мою свідомість, і тепер, звільняючи плац від завалів піску, я радів з кожного знайденого куска чавуну.
Чого тільки не було на звалищі! Обламані держаки лопат, якими орудували, можливо, ще до революції, і недолиті корпуси гранат, що навертали думку до тих часів, коли через моє рідне місто до Львова рухались озброєні такими ручними гранатами військові частини Південно-Західного фронту. Лопати виволікали обривки газет з твердим знаком і літерою «ять», осколки чавунних ківшиків, які застосовувались для води під час примочування форм, якісь шестерні і позеленілі гільзи від рушничних патронів.
Усе це разом з піском навалювали ми на носилки і виносили у двір.
Скоро Яків скинув із себе навіть синю майку. Його приклад наслідували й інші хлопці. Їх оголені по пояс спітнілі тіла вилискували при світлі електричних ламп. Ми раз у раз мимоволі поглядали в бік Тиктора. Радісно було вже одно те, що у вільний день він працював разом в нами, а не просиджував за мармуровим столиком у Челідзе зі своєю гоп-компанією та шепелявим Кашкетом. «Треба битися за кожну молоду душу і зробити її своєю, а не відкидати на поталу ворогам!»-пригадалися слова Головацького. І сьогодні я зрозумів, що в суперечці про Яшка все-таки був правий Анатолій, а не я.
«Але чому тоді не можемо ми битися за душу Анжеліки? Татусь її — буржуазний спец і не любить нас. Це факт? Так, факт. Але ж вона може стати кращою за своїх батьків?» Проте, називаючи її якось «самовпевненою мамзелею» і «гагарою», Головацький мовби відмахувався від неї назавжди. «Ні, Толю, чогось ти, голубе, не додумав!» — сказав я собі і ще дужче став орудувати лопатою. Руки сковзались по її гладенькому держаку, як по жердині у спортивному залі.
Настрій у мене був чудовий ще й тому, що вчора я одержав переслану мені Коломійцем листівку від Галі Кушнір. Виявляється, мій лист до неї не дійшов.
На заводі, куди була відряджена Галя, вільних вакансій не було. Профспілка металістів допомогла їй влаштуватися токарем у механічній майстерні суднобудівного заводу. З бадьорого тону листівки видно було, що Галя була цілком задоволена. «Можливо, наступного року, Василю, пбїдеш у відпустку морем, через Одесу, — так не забудь, що тут живе твій давній і вірний друг, — писала вона. — Неодмінно розшукай мене. А тим часом — пиши, не забувай!!!»
Три знаки оклику в кінці листа, та й уся Галина листівка, з видом на море, і особливо той факт, що Галя все-таки відшукала мене, викликали в душі моїй багато радості. «Я несправедливий був до Галі», — думалось мені. І, шпурляючи лопатою на носилки пересохлий пісок, я твердо вирішив у наступному році їхати у відпустку морем, через Одесу…
Не чекаючи, поки ми приберем увесь пісок, водопровідники уже тягли на новий плац труби для стисненого повітря. Спостерігаючи крок за кроком, як нагвинчували вони патрубйи, я мимоволі думав про винахід, який непокоїв мене всі минулі дні. То одне, то друге: жатки для комуни, приїзд Микити, підготовка до вечора юнсекції і багато інших справ відвертали увагу, заважали записати на папері те, що давно роїлось у голові…
Раптом я помітив, що Тиктор шпурнув набік лопату і, нагнувшися, схопив якусь мотузку. Потім він випростався і, побачивши монтера в синьому комбінезоні, який стояв на стрем’янці, крикнув:
— Хлопче, давай-но сюди!
Думаючи, що його запрошують навалювати пісок, монтер невдоволено відгукнувся: