— Смішний ти, справді! — зовсім по-дорослому відповів Сашкові Маремуха. — А страхування нащо? Можливо, ще до революції Кейворт завод застрахував. Що б там не трапилось, він свої мільйони завжди від страхового товариства одержить, дай йому тільки знову до влади тут дорватися.
— Ну гаразд, — не заспокоївся Бобир, — а чого ж вони цей шпур надійніше не заховали?
У Петра сяйнула нова думка:
— Хтозна, може, хто-небудь з англійських холуїв навмисно витяг його наверх? Ми на це звалище весь час рештки чавуну виливали. Уявіть собі — потрапить краплина чавуну на цей шнур, і міна вибухне!
— Навіть страшно подумати! — кинув Бобир.
— Але ти ось що скажи, Сашко, — торкаючи Бобиря за плече, спитав Маремуха: — чого це начальник ДПУ з тобою за руку привітався? Ти знайомий з ним, чи що?
— Та він з усіма вітався, — ухилився Сашко.
— Не бреши! З Флегонтовим і з тобою лише, — заперечив Маремуха.
— Не знаю, — буркнув Сашко.
— Зате я знаю! Петре, дай сірники!
Маремуха пошукав рукою у себе у головах і, крикнувши «Лови!», кинув мені коробку. Чиркнувши сірником, я засвітив лампу і при її світлі вийняв з вишитої нагрудної кишеньки своєї сорочки згорнутий учетверо папірець, про існування якого мало не забув зовсім.
— Читай, Петре! Впізнаєш, чий це почерк? — сказав я, подаючи йому папірець.
Не минула хвилина, як Маремуха, вказуючи пальцем на Бобиря, вигукнув:
— Його! Звичайно, його!
Заглядаючи в папірець, який Маремуха ласкаво підніс до Сапгкового носа, Бобир простогнав:
— У-у-у, забудько!.. Як же я цього не спалив?
— Ну, розповідай тепер усе! Чи ж ми тобі чужі? — сказав я.
— Та що розповідати? Бачите самі… Ви тоді не повірили мені, що я Печерицю зустрів… Ще сміялися з мене. А я думаю: нехай сміються, чорти, а мої очі вірні. І відніс заяву. Жаль, копію не знищив… І нема чого вам з мене глузувати!
— Та хто ж глузує? Дивак ти, справді! Дуже правильно зробив!.. Міни під нас підводять, а ми що — вухами хляпати будемо? — сказав я Сашкові.
Тієї ночі я заснув останнім. Під легеньке сопіння друзів до болю в потилиці передумував усе, що довелось побачити сьогодні.
Зовсім іншим уявлялося мені тепер тихе і сонячне курортне місто біля моря. За його обманливою, спокійною зовнішністю теж приховувалась відчайдушна боротьба нового з старим. Ознаки цієї напруженої боротьби виявлялися раптово, як-от — підкинутий лист невідомого махновця або хвостик бікфордового шнура, помічений сьогодні Тиктором. Приховані класові вороги ще надіялись вернути собі колишнє становище, відняте в них назавжди революцією. Вони намагалися затримати наш рух уперед і вдавалися до всяких підлот.
«Вони підстерігають кожну нашу помилку, кожен наш зівок, — думав я, — і надалі ще захочуть скористатися з нашої добродушності і безтурботності. Вони чекають нашої смерті; якщо ми уціліємо, будемо жити і зростати, то без сумніву — рано чи пізно — доконаємо їх в усьому світі… Вони відчувають це, лютують, ідуть на все. А раз так — не зівай, комсомольцю! Будь пильний, як радив Полевой. Скрізь і всюди, де б ти не був, будь напоготові!»
Чарльстоніада
Хоч як ми старалися зберегти в таємниці план наступу на салон Рогаль-Піонтковської і репетиції драмгуртка юнсекції провадили при зачинених дверях, чутка про це розповзлася по місту. Старики, і ті стали допитуватись, коли ж нарешті покажуть той спектакль, який придумали комсомольці.
У наше приморське місто приїхав відпочивати з Ленінграда артист, співак і музикант Аркадій Гнатович з дружиною — артисткою ленінградської естради.
Аркадій Гнатович часто приходив на пляж з своєю гітарою. Набридне йому загоряти мовчки — сяде на краю причалу, спустить ноги над морем і давай перекривляти мандрівних естрадників-шахраїв, які за нісенітницю здирають з довірливої публіки гроші.
Він сам склав уїдливі пародії на розповсюджені пісеньки тих, непівських, часів. Ох, і діставалося ж у його пародіях одеській пісеньці «Клавочка», яка «багато лопає, ніжкою тупає» і під якою «бідний стілець тріщить»! Не пощадив Аркадій Гнатович навіть новий романс, який подобався занадто довірливим людям: «Він був шахтар, простий робочий…» В. цій пісні, складеній на манір романсу, Аркадій Гнатович підмітив те, чого багато хто не помічав: пошлість. Та й насправді, шахтар, який двадцять років «довбав пласти похмурих шахт», в цьому романсі закохувався і страждав, як великосвітський ледар!
Гість із Ленінграда привіз також із собою блискучий нікельований саксофон. Коли вранці він брав високі ноти на цьому ніколи не баченому мною раніш інструменті, то навіть задумлива коза Агнії Трохимівни починала жалісно мекати, а кури, кудкудакаючи, розбігалися на всі боки, наче по двору пробігла страшна тінь яструба.