Ленінградські артисти оселились через два будинки від нас, біля морських ванн на Приморській. Ми вирішили просити їх допомогти нашій юнсекції.
Аркадій Гнатович вислухав мою плутану розповідь і сказав поважно:
— Інакше кажучи, ви готуєте пародію на місцеві звичаї? Ну що ж, давайте потривожимо міщанське болото!
… Іноді я заглядав у репетиційну, де ленінградці і Толя Головацький відбирали виконавців для молодіжного вечора. Аркадій Гнатович сидів завжди в кріслі, відкинувшись на спинку, з гітарою в руках. У нього було довгасте сухорляве обличчя з випнутим підборіддям і гострим профілем. Його дружина, тендітна, граціозна Людмила, в синенькому спортивному убранні з червоними кишеньками і якірцем, вишитим на грудях, сидячи рядом, відбивала такт то каблучком, то носком черевичка. Головацький походжав позад них — солідний і поважний.
Так, на одній з репетицій побачив я «перехреста» Осауленка. Він заглянув у клуб на запрошення Головацького і був трохи збентежений цим викликом, гадаючи, чи не хоче Толя знову поговорити з ним з приводу його татуїровок. Але, узнавши, в чому справа, Миша, з кличкою «Едуард», охоче включився в роботу. Якісь приховані сили виявилися в цьому чубатому хлопці, від шиї до п’ят розрисованому русалками, мавпами та старовинними фрегатами. Йому хотілося все робити на вечорі — і танцювати, і жонглювати пудовими гирями, і навіть співати, незважаючи на те, що голос «Едуарда» був не з мелодійних і часто на репетиціях він «пускав пізня». Зайшовши сьогодні у репетиційну, я побачив Мишу Осауленка в танці. Він ламався весь у розслаблених рухах, розсував широко ноги, опускаючись на них майже до самої підлоги і мало не розриваючись пополам, в’яло махав руками і шаркав підошвами, з’єднуючи ноги знову «ножицями».
— Як цей танець називається? — похмуро спитав Головацький.
— Блек боттом! — відповів Михайло, важко дихаючи.
— Хто ж тебе навчив цього танцю? — допитувався Толя.
— Матрос один танцював у «Родимій сторонці». Хлопці, які ходили за кордон, казали, що в Англії зараз це дуже модний танець.
— А ти знаєш, що означає «блек боттом»? — спитав Головацький.
— Ну, назва така… Скажімо, «вальс».
— А все-таки, що вона означає, ця назва, ти знаєш? — Толя хитро переглянувся з Аркадієм Гнатовичем.
— Ні-і-і… — протягом відповів Михайло.
— Ех ти, тютя! Повторюєш, як папуга, чужі слова і навіть не поцікавишся, що вони означають. Невже тобі цікаво все життя прожити отаким лінивим і нецікавим? «Блек боттом» у перекладі на українську мову значить «чорне дно». А тобі подобається іти на дно? Та ще у кромішню темряву?
Михайло усміхнувся, показуючи срібні зуби:
— Ні-і-і. Не подобається!
— Отож, голубе. Нехай буржуазія, яка вважає цей танець модним, сама йде на дно, а ми для себе виберемо щось веселіше. Нам до світла треба йти, а не в пекло!
… Коли по цехах розподіляли квитки на молодіжний вечір, я взяв два квитки зайвих і послав їх поштою просто додому Анжеліці Андрихевич, а внизу, де пишуть зворотну адресу, написав: «Від лейтенанта Глана». Чого мені спало на думку це — сам не знаю. Захотілося попустувати.
Як і слід було чекати, вона з’явилась на вечір разом з Зюзею Тритузним. Він бундючився, сидячи біля неї в третьому ряду, угощав із синьої жерстяної коробки моссель-промівськими льодяниками, нашіптував їй щось смішне у вухо і сам усміхався перший.
Стежачи за його залицянням, я думав: «Чекай, Зюзю! Ти навіть не уявляєш собі, яка жде тебе прпемність!»
Незважаючи на всі зусилля Тритузного розважити її, Анжеліка нудьгувала і дивилась на сцену далеким поглядом, зрідка неуважно поправляючи пишне волосся і мовби відмахуючись водночас од настирливого сусіда. Вона навіть не усміхнулась, як інші, коли Головацький почав своє вступне слово.
«Дурний той, хто хоче позбавити молодь веселощів і не вміє розумно організувати її дозвілля!» — саме так відкрив Толя Головацький молодіжний вечір. Усе те, що глядачі мали побачити згодом, він називав лише «першою спробою показати в натуральному світлі потворні явища оточуючого нас старого побуту і затаврувати назавжди ганьбою потяг до пустої і безідейної іноземщини».
— Занепадницька музика, всі оці фокстроти і циганщина, — говорив Головацький, — викликають почуття безвілля, пасивності, знижують працездатність людини. І не випадково вороги воюють проти нас за допомогою цієї чужої музики. Але, тавруючи гниле і чуже нам, — говорив Толя, — треба вчитися хорошого, треба дбайливо відшукувати його, пестити і показувати справжні народні таланти.