Але найнебезпечніше було те, що цьому підтоптаному пошлякові подобалось бути в оточенні молоді.
Ми сподівались, що клієнтура Мавродіаді після цього вечора значно зменшиться, бо найкращий спосіб викрити пошляка і шахрая — це висміяти його прилюдно.
Раптом на сцену із-за куліс вискочила ще одна пара, що запізнилася. Зал відразу ж зареготав: даму у туніці, в зачісці, задраній від потилиці вгору, вів у танці Зюзя Три— тузний…
Штанці йому змайстрували картаті, але по коліна, як футбольні труси, на ноги натягли оранжеві бутси, так що ні в кого не було сумнівів у тому, хто саме зобраяіений на сцені. Скопіювали все: і Зюзину любиму зачіску «під бокс», що оголювала майже до маківки його червонувату потилицю в складках, і бантик, затиснутий крохмальним комірцем, і всі манери — люб’язно-ввічливі, з нахилом голови вперед, з улесливим, нудотним зазиранням у вічі своїй парткеріпі. Танцюючи чарльстон, Паша із столярні, який грав Тритузного, навмисно зображував дрібну пасовку — «дриблінг» — і раз у раз вигукував басом улюблені Зюзині іноземні слівця і футбольні терміни: «аут», «сіль ву пле», «ах, тарман!», «ожюрдюї», «апсайт»…
Мабуть, ні разу за всю свою футбольну практику Зюзя не почував себе в такому дурному становищі, як цього вечора. На зеленому полі йому було значно привільніше. Якщо і промазав біля самих воріт і погнав м’яч замість сітки на кутовий, то скоро цю помилку могли й забути. Увага глядачів швидко переключалась на інших гравців. А тут Зюзя маячив і вертівся в різних положеннях перед глядачами досить довго.
Спершу справжній Тритузний, упізнавши себе у двійнику, пирхнув і, зневажливо знизавши плечима, заговорив з Лікою. Але коли столяр Паша, наблизившись до рампи, став вигукувати улюблені Зюзині слівця, майстер «гарматного удару» зрозумів, що з нього сміються досить зло і образливо. Він став поволі червоніти, шия його побагровіла, губи стиснув. Він силував себе сидіти, наче нічого й не було, але чимдалі більше й більше глядачів спиняло на ньому свої уважні погляди. Ось і директор заводу Іван Федорович обернувся в його бік і теж засміявся. Зюзя уже не міг стерпіти! Різко повернувшись, він щось прошепотів у вухо своїй сусідці. Анжеліка усміхнулась і похитала заперечливо головою. Зюзя схопив її за руку, видно, намагаючись вивести з залу, але Анжеліка на подив спокійно відняла руку і знову похитала головою, продовжуючи з увагою стежити за тим, що відбувалось на сцені.
Зюзя ображено знизав плечима і, стукнувши сидінням, пішов до виходу. Він ішов довгим проходом, риплячи довгоносими туфлями, і голови глядачів поверталися йому вслід. Хто підморгнув, інші шепотіли» йому навздогін уїдливі слівця, але найдужче доконав Тритузного Паша з столярного цеху. Побачивши, що піжон, якого він грає, виходить із залу, Паша вибіг із своєю дівчиною в туніці на авансцену і гукнув навздогін Зюзі:
— Оревуар!
Раптом, відштовхуючи Пашу, на сцену вибігла сама Рогаль-Піонтковська. Вона підбігла до рампи, замітаючи сцену подолом свого старомодного убрання, зшитого з чорного матеріалу для спецівок. Дивлячися в зал крізь скельця кістяного лорнета, Рогаль-Піонтковська стала повільно танцювати.
І ніхто б не повірив, що точна копія власниці танцкласу не актриса, а мій приятель Маремуха!
Петрові накрутили сиві буклі, нарум’янили як слід його повні щоки. До мочок ушей Петрусь причепив кришталеві підвіски від люстри. Вийшла точнісінько вилита мадам! Обман виявився лише тоді, коли Петро глухуватим чоловічим баском почав свій монолог.
Звертаючись до своїх вихованців-танцюристів і гладячи їх долонями по плечах, Маремуха бурмотів скоромовкою, зрідка попадаючи в такт мелодії чарльстону:
— Ну що, мої комашечки? Що, тарганашечки? Скучили за своєю мамусенькою? Еге ж? Не треба скучати, не треба журитися! Я швидко відучу вас думати… Навіщо вам учитися, мріяти про майбутнє, читати книжки? Не треба! Це просто жах — як шкідливо! Танцюйте! Думайте ногами! Отак, як я, дивіться сюди. Отак! Отак! Раз-два! Раз-два-три! Маестро, швидше!..
Підібравши довгу спідницю, Петро став викаблучувати щось немислиме. Чи то була чечітка, чи український гопачок. Та хіба справа була в цьому?