Поки публіка гуляла у фойє, я вийшов на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. І тут, біля входу в клуб, побачив Ліку. Подаючи мені руку, вона сказала:
— Здрастуйте, лейтенанте, спасибі за запрошення.
— Здрастуйте, — сказав я, роблячи вигляд, що не помічаю її уколу. — Вам сподобалось?
— Незвично. І смішно. Такого досі у клубі не було. Ви додому? — Вона подивилась на мене з-під своїх густих він, висока, вродлива, і, наче боячись, що я скажу «ні», додала: — Проведіть мене, мій супутник образився і втік.
— Я бачив.
— Злорадієте? Жорстоко трохи. Думаєте, він з великою охотою на Генуезьку ходив? В клубі нудно, ото всі туди і зачастили. Так ви мене проведете?
Глянув я на Анжеліку, побачив у її великих, трошки розкосих очах просьбу, і жаль мені стало образити її грубим словом. Я пішов разом з нею.
— Що значить «нудно», Ліко? Смішно це. Маленький ваш Зюзя, чи що? Няньку йому треба, щоб розважала? Ви думаєте, він хоч одну книжку за рік прочитує?..
— Не читає, — сказала Ліка і засміялась. — Тут я пас! Я мовчу.
— Ось бачите! — кинув я роздратовано. — Чудакові, який не хоче думати і мозок свій перемістив у ноги, всюди буває нудно.
— А скажіть, Василю, чому ви мене пощадили в «Чарльстоніаді»? Я все чекала, що побачу себе в цьому паноптикумі пошляків.
— Ми хотіли… Ми гадали… — промимрив я, не знаючи, як мені відкрутитися від прямої відповіді, і нарешті бухнув: — Ми хотіли в першу чергу вплинути на заводських.
— Скажіть простіше — що мене вже нічого «виховувати». Адже так? — І Ліка подивилась мені у вічі так пильно, що я зніяковів.
— Я цього не сказав, — буркнув я і подумав: «Знову вона переводить розмову на особисті теми».
— Ви гарний, славний хлопець, Василю, і чого там симпатичний, але іноді вам бракує шліфовки і широкого світогляду. По-вашому весь світ повинен складатися тільки з робітників, іншим місця під сонцем нема. Але ж таке життя стане сіре й нецікаве. А що коли частина людей буде музикантами, артистами, художниками, тими, кого ви так зневажливо називаєте «інтелігентами»? Що в цьому поганого? Повинен же хтось прикрашати життя?
Мене розлютив цей повчальний тон Анжеліки і її пиха. Розуміючи, що треба опиратись і будь-що відстояти свої позиції, я відрубав:
— Передусім треба нове життя побудувати, а тоді вже прикрашати його!
— Але ж одне другому не заважає, Василю, — лагідно сказала Ліка, — і я не розумію, чого ти знову гарячкуєш?..
… Ми йшли безлюдною вулицею до моря, і я з досадою думав, що мав намір провести вечір зовсім інакше. І хоч поруч зі мною йшла дівчина, яку за всіма правилами пристойності слід було розважати, я уперто мовчав.
_ Думалось зовсім про інше. Ще не охолонув азарт тих днів, коли ми спільно, веселою молодіжною артіллю, за допомогою заводських стариків, майстрували жатки для Микити Коломійця і очистили майданчик у цеху, де була знайдена англійська міна.
А скільки ще праці попереду! Флегонтов розповідав, яку участь беруть у боротьбі за підвищення продуктивності праці комсомольці Ленінграда. Хотілось і в себе застосувати їхній досвід. Запровадимо для всього цеху щит «Згаяні, хвилини» і будемо позначати на ньому кожну хвилину вимушеного простою, а Коля Закаблук буде підраховувати, в що обходяться ці втрати… Дерева між цехами посадимо, клумби розіб’ємо… Багато справ чекає нас!
Наче угадуючи мої думки, Анжеліка сказала стиха:
— Я вам заважаю?
— Ні, чому, — опам’ятався я.
— Скажіть, чому ви цураєтесь мене?
— Ми з вами по-різному дивимось на життя, — сказав я прямо.
— Я охоче це визнаю, але визнайте і ви, що не можна розглядати людину лише в одному вимірі.
— Як це?
— А так, як ви дивитесь хоч би на мене. Думаєте, мабуть, пуста, навіжена дівчина, якій дуже добре живеться під крильцем у свого татуся! — В словах Анжеліки вчувалася гіркота.
— А як же думати інакше, Ліко? Якщо ви самі…
Але вона не дала мені говорити.
— Бачите, Василю, — сказала вона палко, — ви любите все осуджувати безповоротно і не хочете увійти в становище людини, в якої, можливо, дуже важко на душі. А так не можна! Тоді, на човні, досить мені було сказати: «Чекаю на щасливий випадок», як ви зразу напали на мене. Ви полінувались навіть поцікавитись, як треба розуміти ці слова. Я добре знаю: ви мене зарахували в розряд безвольних панночок, які все майбутнє своє вбачають у заміжжі. Але зрозумійте і повірте, що таке життя мене не влаштовує! Я не хочу бути лише відображенням чийогось активного життя. Я не хочу бути схожою на оцих торговок, які товстіють замолоду, які всю втіху в житті вбачають у тому, щоб ситно поїсти, вирядитися в свої ганчірки і вийти в неділю з чоловіком під руку на проспект — себе показати та інших осуджувати…