— Ви це твердо вирішили? — спитав я напористо і серйозно.
— Твердо! Ах, як мені все це набридло, коли б ви знали! Порозумнішала, з шибайголови панночкою стала, а мати все ще отця Пимона ні-ні та й запросить додому, щоб закона божого учив мене. Який тут може бути закон божий, коли мільйони людей давно за новим законом живуть!
Важко мені було приховати свою радість, і я сказав з полегшенням:
— Отже, в божественне ви не вірите?
Вона голосно засміялась і весело поляскала мене по руці:
— Смішний, Василю, ви іноді буваєте. І наївний. Та невже ви мене вважаєте такою безнадійною дурепою? Ну звичайно, не вірю!
— А чого ж у вас над диваном лампадка горить?
Усе ще посміхаючись, вона відповіла просто:
— Поки я живу у батьківському домі, я не можу щодня зчиняти скандали.
— А ви плюньте на них! Киньте до всіх чортів оці лампадки, кумась, фей різних і поступайте вчитися. І краще — в іншому місті. Ось послухайте, що я вам розповім. Була в нас у фабзавучі одна дівчина, Галя Кушнір. Училася з нами два роки, ні в чому не відставала, хоча часом і важкенько було затискати болванки на токарному верстаті. Закінчили ми фабзавуч, одержали путівки, і вона разом з нами одержала. Адже в неї теж, як і у всіх, е батько й мати і ніхто не став би дорікати їй, коли б вона при них залишилась. Але Галя вирішила правильно. «Чим я гірша за хлопців?» — сказала вона. Наша Галя горда і смілива дівчина! Вона теж поїхала, в Одесу. Я оце листа від неї одержав. Улаштувалась. Рада. Сама собі хліб заробляє і ні від кого не залежить…
Ліка глянула на мене запитливо:
— Покинути, ви думаєте? А чи не страшно?..
— Чого ж страшитися? Адже були в нас у фабзавучі хлопці — круглі сироти: батьків їх петлюрівці повбивали. І ви що думаєте — загинули хлопці? Вивчились! Майстрами стали! Звичайно, жити на вісімнадцять карбованців стипендії важко було, нема що казати. На чечевиці та на мамализі тижнями сиділи. Витримали все і в люди вийшли. А хіба ви не зможете жити самостійно без тата з мамою? Я вам щиро раджу: кидайте всю цю музику, йдіть учитися.
Вона сиділа мовчки, постукуючи каблучками об стінку парапету. Дивилась вона на маяк, який погладжував море навколо себе сріблястим променем світла. Задумливе її обличчя здавалось особливо милим в оці вирішальні хвилини.
— Так, Василю, вирішено! — сказала вона, рвучко повертаючись до мене. — Пом’яніть моє слово. Але от музику якраз я кидати і не збираюсь. Я хочу вчитися в консерваторії. Поїду в Ленінград, у мене там у Свєчному провулкові тітка живе. Приїздила одного разу — кликала до себе. Ото я й поїду до неї.
— Чудово, — сказав я, зворушений цими словами. — Та ви, виявляється, хороша!
— Можливо, не знаю… — відповіла вона просто.
Я допоміг їй зіскочити з парапету, і ми швидко пішли до клубу, звідки ледве чутно сюди, на море, долинала музика.
— Признайтесь, — сказала Ліка, попадаючи в такт моїм крокам, — на батька дуже ви образились за його іронічний тон?
— Я більше образився на нього за інше.
— Хіба ви з ним ще зустрічались?
— Навіть не раз. Ми з ним зчепились одного разу. І він мій винахід забракувати хотів…
— Тато? — спитала Ліка так, наче її батько був святий.
— Атож! Я придумав одну штуку. Ну, щодо загального підігрівання формувальних машинок… Провели мою пропозицію на цеховій виробничій нараді: і партійний осередок підтримав, і старі робітники. Послали пропозицію вашому татові, як головному інженерові. Без нього ж усі ці справи не вирішуються. А він, знаєте, що на пропозиції написав?
— Він мене в свої справи мало посвящає, — сказала Ліка.
— Написав би просто «ні» — і вся розмова. Я б постукав в інші двері. А він єхидну таку резолюцію наклав: «Проект юного фантазера, який сам по собі гарячий і без підігрівання». Як вам це подобається?
— Впізнаю татів стиль, — сказала Ліка і заспокоїла мене: — А ви не журіться. Він же дивак. Навіть яблука, і ті з червами їсть і приказує: «Поки я маю можливість, я цього черв’яка з’їм, а то потім він мене злопає!»
— Але ця резолюція не дивацтво, а знущання.
— Я вам можу одверто сказати: тато себелюб і великий егоїст. Дуже часто йому навіть приємно бачити чужі невдачі. Він примовляє в таких випадках: «Чим гірше, тим краще!» Хочете, я спробую умовити його, щоб переглянув своє рішення? — охоче запропонувала Ліка, і я побачив співчуття в її очах.
— Ні, вже не треба! Без заступників обійдемося.
… Гучні звуки духового оркестру зустріли нас, як тільки ми, мружачись від яскравого світла, зайшли у вестибюль клубу металістів. Я впізнав старовинний вальс «Лісова казка».