Перше; що впало в очі, тільки-но ми зайшли в зал, були старики, що кружляли в плавному вальсі. Вони не пішли додому і не завернули в «Родиму сторонку», як звичайно, а, прийшовши в гості до заводської молоді, згадали свою власну юність. Навіть стрижений Гладишев поважно, але не дуже, правда, вправно вальсував з своєю дружиною. Про молодь нема що й казати. Було її тут значно більше, ніж у найприбутковіший вечір у Рогаль-Піонтковської. Дивився я на знайомі обличчя молодих робітників у танці і розумів, що всі вони почувають себе тут куди привільніше, ніж на Генуезькій.
Ось пролетів у танці перед нами, притискаючи до себе смуглянку Катерину з янтарним намистом на шиї, Лука Туруида в голубуватій, постьобаній білими нитками морській робі. Він підморгнув мені на ходу і зразу ж зробив великі очі, побачивши, що я стою з дочкою головного інженера. Турунда знав про ту образливу резолюцію, яку надряпав на моїй заяві Андрихевич, обзивав його «старорежимним чортом» і зараз не міг зрозуміти, чому я так мирно розмовляю з Анжелікою.
Музиканти заграли польку. Я вже зібрався запросити Ліку на танець, як несподівано здригнувсь, наче мене укололи. На протилежному боці, недалеко від Маремухи, стояв,1 схрестивши на грудях руки, Головацький і уважно стежив за нами. Но забув іще, видно, Толя, як попереджав він жартома мене, щоб я «не иотрапив часом у полон до сусідки». Тепер, бачачи нас удвох, як ми мирно розмовляли, він не знав, що й думати.
«Ех, дарма! — подумав я. — Потім, Толю, поясню тобі все». І, схопивши Ліку під ліктики, пустився в танець.
Не встиг дотанцювати польку, як побачив на порозі Гри— шу Канюка. Обличчя його, все спітніле, зберігало сліди щойно закінченої роботи в ливарні. І дивним здалося, що Гри— ша Канюк не забіг додому переодягтися, а прийшов у клуб на танці в брудній робі. Відшукавши мене очима, він робив нетерпеливі знаки, викликаючи з залу.
— Мене кличуть, Ліко, вибачте, — сказав я їй і, підвівши її до вільного стільця, пішов навпростець до Гриші.
— Головацького, тебе і всіх активістів комсомолу терміново викликають на завод! — важко дихаючи, шепнув Канюк.
Видно було, що він не йшов, а біг сюди. Нічого не розуміючи, я спитав:
— Там же нікого вже нема…
Пробігаючи повз мене, видно, теж викликаний кимось, Лука Турунда торкнув мене за лікоть і сказав:
— Швидше, Манджура! На нараду до Руденка.
Поки ми добігли, в кабінеті директора вже зібралися комуністи заводу і секретарі багатьох комсомольських осередків. Горіли дві лампи під зеленими абажурами, і при їх світлі я встиг помітити секретаря міськкому партії Ка— зуркіна, нашого Флегонтова і начальника міського відділу ДПУ, якого я вже бачив у той день, коли під основою мартена ми виявили англійську міну.
Коли всі посідали, Руденко, обвівши очима всіх, заговорив:
— Більше чекати не будемо. Отже, товариші, сьогодні вночі, використовуючи переддень вихідного дня, ворог хотів висадити в повітря основні життєві вузли заводу. Ворожий план мінування у пас в руках! Ось він. — Руденко показав пальцем на пожмакане креслення; що лежало перед ним. — Вважаю за свій обов’язок подякувати за своєчасне виявлення цього документа наших товаришів чекістів!
З цими словами Іван Федорович повернувся до начальника міського відділу ДПУ і міцно потиснув йому руку. А той захитав головою, мовби кажучи, що ні він, ні його працівники не заслуговують подяки.
Новина, оголошена директором, приголомшила нас. І в напруженій тиші ще суворіше і значливіше прозвучав голос Руденка:
— Перший тривожний сигнал про англійські «подарунки» ми, як відомо, дістали під час комсомольського недільника. Мерзенний найманець буржуазії, якому було доручено підірвати міну, в останню хвилину розгубився і не зумів вчинити диверсію. А потім молодь перекреслила його плани своїм недільником. На щастя, він ізольований і на першому допиті був занадто балакучий. Такі ж міни, закладені тут англійцями ще в 1919 році, вилучені в кочегарці і біля вагранок…
— Хто цей найманець, Іване Федоровичу? — спитав хтось.
— П’яниця і бракороб Єнтута, який облудно проліз в ряди робітничого класу, — в настороженій тиші сказав директор.
«Так ось хто, певно, намагався залякати нас своїм підкинутим листом, коли ми почали виводити його на чисту воду!» — промайнуло у мене в голові.
Директор, промовчавши, говорив далі:
— А про решту вам доповість Кузьма Никанорович! — І знову він подививсь на низенького, дуже добродушного чоловіка в сірому коверкотовому костюмі, пропонуючи йому жестом руки зайняти місце голови.
Цілу ніч, до світанку, учасники цієї раптової наради чергували в цехах, охороняючи завод до тої хвилини, поки дії ворога не були цілковито знешкоджені.