Признаюсь, багатьом із нас не все було ясне в ту піч, коли ми охороняли завод. Я пишу тепер про все так докладно тому, що наступні дні, наповнені розмовами і пересудами про цю таємничу справу, допомогли зрозуміти те, що сталося.
Плещуть азовські хвилі…
Шторм надвечір розгулявся такий, що навіть у порту жовті хвилі з гуркотом били в гранітну стінку молу. Атакуючи шалено порт, вони то підіймали-догори, то ліниво опускали вниз присадкуватий колісний пароплав, готовий до відходу.
Над ободом колеса видно було півкруглий напис:
«ФЕЛІКС ДЗЕРЖИНСЬКИЙ»
У попередній рейс цей пароплав, їдучи в Керч, завернув до нас і перший приніс сумну звістку про смерть людини, іменем якої тепер названий.
Він зайшов тоді в порт з боку коси і ще з зовнішнього рейду загудів тривожно і сумно. Облямований жалібним крепом прапор його був трохи спущений.
Комсомольці порту взнали від радиста подробиці урядового повідомлення ще до одержання з Маріуполя номера газети «Приазовський пролетарій». Вони розповіли нам, що Фелікс Едмундович помер у Москві від розриву серця після свого виступу на пленумі ЦК, де він, як завжди палко і гнівно, викривав мерзенних ворогів народу — троцькістів. Звістка про смерть товариша Дзержинського приголомшила всіх нас… Ще зовсім недавно, перед від’їздом сюди, я чув, як пізно вночі дзвонив Фелікс Едмундович начальнику нашого прикордонного загону. Згадалось, з яким хвилюванням сказав мені тоді Микита Коломієць: «Ти знаєш, хто це дзвонив? Перший чекіст революції!»
На другий день, під час перерви, за дорученням Флегонтова, я читав робітникам ливарні, що зібралися на плацу біля великих машинок, звернення Центрального Комітету ВКП(б) з приводу смерті Дзержинського:
— «Раптово помер від розриву серця товариш Дзержинський, гроза буржуазії, вірний рицар пролетаріату, найблагородніший борець комуністичної революції, невтомний будівник нашої промисловості, вічний трудівник і безстрашний солдат великих боїв…
Його хворе, вкрай перевантажене серце відмовилось працювати, і смерть підкосила його раптово. Славна смерть на передовому посту…»
Прочитав я це і спинився. Відчував, як ридання підступають до горла. Насилу стримався, щоб не розридатися перед цілим цехом, перед сумними і суворими обличчями моїх товаришів по роботі. А потім, коли тихим, приглушеним голосом дочитав звернення до кінця і, згорнувши газету, пішов до робочого місця, мене наздогнав Флегонтов. Він по-батьківському поклав мені на плече свою важку, припорошену графітом робочу руку і сказав півголосом:
— Важко було читати, Василю? Я тебе добре розумію. Така втрата! Ти розумієш зараз, голубе, як ми всі — старики і молодь, комуністи і безпартійні, повинні згуртуватися навколо партії, щоб заповнити і цю втрату, і сміливо йти вперед, незважаючи ні на які підступи буржуазії?..
І, дивлячися зараз у порту на близький і рідний напис «Фелікс Дзержинський», я все ніяк не міг звикнути до думки, що цієї людини вже немає в живих…
«Фелікс Дзержинський» повертався в Ростов-на-Дону з Криму, і ми повинні були йти з ним у рейс по штормовому морю до Маріуполя, на окружну конференцію комсомолу.
Нам, незвичним до шторму, було страшнувато йти вночі в оце бурхливе море.
На самій верхній палубі з’явився високий моряк і крикнув:
— Ей, Селезень! Загвинти скрізь на шлюпках донні пробки! Вийдемо у море, там здійме хвилю ще більшу.
Голос моряка видався знайомим, але з світла я не міг розглядіти його обличчя.
Толя Головацький, що стояв рядом, сказав:
— Діло буде, братці! Барометр падає.
— А мені здавалось — вітер вщухає…
— Нехай тобі не здається, Манджура. Глянь краще на метеовишку. Скільки там було чорних м’ячиків удень? Вісім! А зараз уже з’явився і дев’ятий.
— Та вже коли капітан віддав наказ підготувати шлюпки, значить на морі справжня качка, — згодився з Головацьким веснянкуватий секретар комсомольського осередку таможні Колотилов.
Скрипучим трапом ми піднялись до вахтового. Він перевірив наші квитки, і тоді Головацький запропонував вилізти всім ще вище.
— В каютах жара. Розморить, — сказав Толя, поглядаючи на зблідлого Колотилова.
Ми склали наші речі біля кормової шлюпки і, підійшовши до борту, поглядали на далекі сигнальні вогні, підвішені десь на рівні Кобазової гори.
Незабаром прибрали східці. Вантажники, які лишались на березі, віддали носовий канат. Засвистіла пара, машина запрацювала, і пароплав став повільно відходити від гранітної стінки молу.