Ось і кормовий канат, ослабнувши, упав з причальної тумби. Його перекинули на палубу. Уже нічим не стримуваний, пароплав, маневруючи, швидко залопотів колесами. Заскреготів, засовався на горішній палубі рулевий ланцюг. Напівкруглі портові пакгаузи алюмінієвого кольору відходили від нас все далі.
Силкуючись перекричати вітер, Головацький спитав:
— Заспіваємо, хлопці?
І, видно, розуміючи, що заперечень не буде, він заспівав низьким приємним голосом:
Дзвінкими голосами, що їх вітер миттю відносив, ми підхопили приспів, з ніжністю проводжаючи поглядом знайомий вузенький порт.
Поцятковане жовтими вогниками, поволі пропливало перед нами місто на піщаному приазовському березі. Підспівуючи, я намагався відшукати в нитці прибережних вогнів освітлене віконце нашого будиночка.
Бобир з Маремухою визвались було проводжати мене., але я відмовився. Невідомо було, чи відійде пароплав за розкладом, а завтра ж треба працювати: І ще під звуки бадьорої пісні хотілось розгледіти з палуби повите плющем сусіднє віконечко в кімнаті Ліки.
Тепер уже я міг з певністю сказати, що вона додержить свого слова. Ще сьогодні, за обідом, Агнія Трохимівна зміцнила мою упевненість кинутими мимохідь словами: «А у сусідів плач стоїть. Пані ридає, інженер похмурий, як ніч. Дочка їхня в Ленінград збирається, а вони її відмовляють. Інженерша їй золоті гори обіцяє. «Не треба тобі, — каже, — цієї… як її… консерваторії… Вдома тебе учити будемо. Двох учителів найму, та й регент із Лисовської церкви заходитиме. Ти від сухот умреш у тому Ленінграді». А дочка на своєму стоїть. Не піддається на умовляння, і край! Панночка настирлива».
Слухав я Агнію Трохимівну — надійну розвідницю по сусідньому будинку, — радів і жалів, що Ліка поїде без мене, не попрощавшись. Хотілось поговорити з нею про все одверто, попрощатися і побажати їй удачі в новому самостійному житті.
співали хлопці. А пароплав усе більше й більше розхитувало. Він то опускався вниз, з висоти гребенів вибоїстого моря, обсипаний бризками, — і тоді серце завмирало, і ноги відчували пругку порожнечу, то злітав нагору, виштовхнутий сердитою стихією, — і лопаті коліс його зачіпали тоді довгі гребені гороподібних хвиль. У вухах свистів усе дужче міцний штормовий вітер, і шум його зливався з кромішньою темрявою відкритого моря, яку розсікав промінчик маяка біля виходу з бухти. Один по одному зникали берегові вогники, і сліпучо-біле око маяка то спалахувало зовсім близько, то, відвертаючися вбік, показувало нам вихід із бухти. А ми співали на зло шторму «Червонофлотський марш» Олександра Безименського.
— Співаєте ви славно, а речі попрошу від шлюпок забрати. Коли б не довелось шлюпки вивалювати, — почули ми рядом знайомий голос.
Я обернувся. В ту ж мить промінь маяка яскраво освітив обличчя молодого штурмана, і я впізнав його — мого побратима!
— Куниця, здоров!
Я крикнув так, що всі делегати обернулись.
Моряк відхитнувся, і бистрі веселі очі його зробилися на диво великими. Видно, давно вже ніхто не називав його ім’ям дитинства. Ошелешений, він потер лоб, щось пригадуючи, і лише, коли промінь маяка знову пересік перехилену вниз палубу, кинувся мені на шию:
— Манджура!.. Звідки?
Юзикові забило подих. Він оглядався, наче шукаючи підтримки, і нарешті, переборовши своє хвилювання, заговорив тихше:
— Оце так зустріч! Ну, дивись! Василько! І буває ж таке!..
Не вірилось і мені, що саме тут, при виході із спіненої хвилями приазовської гавані, на палубі пароплава, я зустріну друга свого дитинства Юзика Стародомського, на прізвисько Куниця.
І все-таки це був він, мій давній товариш ще по початковій школі, гроза всіх садів Підзамчого, кращий плавець у нашому Смотричі! Адже це з ним разом ми лупцювали петлюрівських скаутів і давали урочисту клятву над могилою забитого гайдамаками більшовика Тимофія Сергушина.