Через півгодини «Фелікс Дзержинський», обігнувши косу, вийшов у відкрите море, взявши курс на Маріуполь. На цей час Юзик Стародомський уже змінився з вахти і покликав мене в кают-компанію. Зійшли разом з нами туди Головацький і ще кілька делегатів.
З великими зусиллями, чіпляючись за поручні трапів, стукаючись ліктями об стінки палубних надбудов, ми зійшли в кают-компанію.
— Дружка зустрів, Миколо Івановичу! — радісно сказав Стародомський літньому буфетнику в білому фартусі. — Стільки років не бачились, і раптом!.. Скільки років ми не бачились, га, Василю?
— Шостий рік пішов.
Куниця обняв мене за плечі і сказав докірливо:
— Навіть написати не міг! Ех ти, побратим!
— Та ми писали тобі — і я, і Маремуха! А ти відповів один раз і замовк. Ми навіть розсердились, думали — загордився в своїй мореходці.
— Я загордився? — Юзик засміявся. — Я писав, писав, а листи все назад повертались.
— Куди ж ти писав, цікаво знати?
— На Заріччя, в будинок тридцять сім.
— Отож-то й воно! — сказав я з полегшенням. — А ми звідтіля перебрались на казенну квартиру, у радпартшколу.
— Тепер зрозуміло, — якось заспокоєно сказав Куниця, і знову його обличчя засвітилося радістю.
Пароплав похитувало то вправо, то вліво. Здавалось, ось-ось штормова хвиля виб’є скло ілюмінатора і заллє нас зеленими струменями.
— Виріс, — сказав Куниця, розглядаючи мене пильно. — Не той уже Василько, що пташині гнізда руйнував. А пам’ятаєш, як ми у скелі біля кладовища знайшли яструбине гніздо?
— Ну як же! — усміхнувся я, зігрітий теплом спогадів. — Яйце там було — кремове, з червоними цяточками…
— Рідкісне яйце було! Але батько його викинув з усією колекцією. — В голосі Куниці прозвучав справжній жаль.
— Це коли ти дві ікони з кіотів вийняв і під їх склом на ватках яйця розіклав?
— Вірно, вірно! — радісно скрикнув він. — Дивись, яка в тебе пам’ять!
— А ми тобі всі заздрили спершу, що в тебе такі ящики з золотими гранями. Ні в кого таких, не було на всю трудшколу.
— Ні в кого не було, — згодився Куниця, і обличчя його розпливлось в усмішці.
Балансуючи, як фокусник на канаті, і витираючи на ходу тарілку, до нас підійшов буфетник.
— Побачення друзів і за пустим столом! — сказав він усміхнувшись. — Чим частувати накажете?
Головацький підморгнув мені, потім поважно відкашлявся і спитав:
— Омари є?
— Що ви, добродію! — Буфетник подивився на Головацького, наче той з місяця упав.
Ми насилу стримались, щоб не розсміятися. Куниця теж дивився на Толю не розуміючи. Де йому було знати, що наш секретар іноді, щоб потішити хлопців, демонстрував перед ними знання великосвітського життя, почерпнуте ним з романів.
— А що ж є в цьому непоказному буфеті? — спитав Головацький, навмисне гаркавлячи, як справжній аристократ.
Буфетник зразу ж пожвавішав і випалив:
— Маслини, якщо бажаєте! Ікорка зерниста і паюсна! З свіжими огірочками! Маслечко. Кефаль копчена. Скумбрія. Ну, баличок. Оселедчик в гірчичному соусі. Телятинка холодна з хріном…
— Ось що, папашо, — несподівано змінюючи тон, лагідно сказав Толя. — Дай нам маслин, ну і хліба білого так з чверть пудика, враховуючи наш вік і звірячий апетит. Хліб у тебе свіжий?
— В Керчі випікали, — сказав буфетник.
— Добре! — Головацький зрадів. — Скоринка хрустить?
— Хрустить!
— Ну, підемо далі. Масла. Огірків. Скумбрії або кефалі, якщо жирна, і, звичайно, чайку з лимоном…
— Випити нічого не бажаєте?
— Як «нічого»? — здивувався Толя. — А чай?
— А гарячішого? — І буфетник якось особливо глянув на нашого бригадира.
— Не вживаємо! — відрізав Головацький. — А от мінеральної водички — будь ласка!
— Всю випили вдень пасажири! — і буфетник, хитаючись, розвів руками.
— Хвилиночку, хлопці! — з цими словами Стародомський схопився з місця і легко, наче не було качки, вибіг до трапа.
Був він спритний і в дитинстві, зарічанський наш хлопець, у жилах якого текла одночасно польська і, мабуть, українська кров. Він у кожну щілинку Старої фортеці міг залізти, тому і прозвали ми його Куницею. Але тут, на морі, Юзикові рухи стали надзвичайно гнучкі і дуже упевнені. Він граціозно розхитувався в такт розбурханому морю. «Ось хто міг би матроський танець на вечорі виконати!» — подумав я, стежачи за Куницею, і звернувся до Толі:
— Який хлопець, га!
— Видно зразу — хвацький моряк, — згодився Толя.
Лунко застукотіли під ногами Куниці сходинки трапа, вкриті ребристими мідними планками. Збігаючи по них униз, Стародомський тримав дві пляшки «боржому». Шийка третьої пляшки виглядала у нього з кишені.