Директор викликав мене до себе і сказав: «Молодець, Манджура! Дій і далі так напористо. Працювати працюй, норму виконуй, а мозком воруши, живи з розмахом!.. Не будеш заперечувати, якщо ми приставимо до тебе інженера-конструктора на тиждень? Не для співавторства, звичайно, а для технічного оформлення проекту?»
Я, звичайно, охоче згодився.
Незабаром біля прохідної з’явився плакат: «Молодь заводу, рівняйся на молодих ливарників! Раціоналізаторська пропозиція Василя Манджури заощаджує заводу щодня 660 робочих годин. Його пропозиція про знищення коминків і перехід ла центральне підігрівання убезпечує робітників од простуди та інших захворювань!»
Плакат цей, як з’ясувалось згодом, зробили, за порадою Головацького, ті ж самі художники з юнсекції клубу металістів, які малювали карикатури на відвідувачів салону Рогаль-Піонтковської.
У наказі по заводу директор Руденко об’явив мені подяку і видав премію — п’ятсот карбованців.
Уже «тропічні меблі» не загрожували більше мені та хлопцям. Тієї ночі, коли, розмовляючи з Юзиком, я їхав на пароплаві, лежачи на його вузенькому ліжку, мої приятелі відсипалися дома на зручних ліжках з пружинними матрацами. І моє ліжко стояло там, у мезоніні, застелене пухнастою зеленою ковдрою.
На ці несподівані гроші ми виписали «Робочий університет на дому», журнали «Огонек», «Прожектор», «Красная панорама» і «Смена» з додатками, а також газету «Комсомольская правда».
За допомогою Головацького я вибрав собі в Церобкоопі чудову «трійку» з коричневого шевйоту і черевики «Скороход».
І все-таки у мене лишилося дев’яносто п’ять карбованців, які я відніс в ощадну касу. Правда, ні хлопцям дома, ні тим більш Юзику я не сказав, для чого потрібні мені були заощадження. Це була таємниця: я вирішив зберегти ці гроші на той випадок, якщо вони потрібні будуть Анжеліці в Ленінграді. Незалежно від того, чи захотіла б вона скористатися з моєї допомоги, я вважав себе зобов’язаним підтримувати її на самому початку її самостійного життя.
— Ну, тепер я розумію, чому тебе обрали делегатом конференції! — сказав Юзик, вислухавши мене. — А які твої плани на майбутнє?
— Уже вирішено, Юзику! — відповів я з гордістю. — Разом з хлопцями в робітничому університеті буду вчитися. Удень — на заводі, увечері — за партами. Незчуєшся, як і зима мине. А ти де взимку будеш, коли море замерзне?
— На Чорне море подамся. Одеса — Сухумі. А може, на криголам улаштуюсь. Рибалок у путину виручати на Азовському морі.
— Маленький, мабуть, криголамчик?
— Та невеликий. Моряки сміються: «П’ять казанів — шість вузлів. Хвиля б’є — два дає». А мені що? Поки молодий — штурманську справу можна. І в каботажі вивчити, аби була охота. А потім, дивись, і океанські пароплави сюди підкинуть. Далеко ходити будемо. Можливо, і в Арктику звідси махнемо. Я он, бач, на дозвіллі лоції Баренцового та Карського морів вивчаю! — І Стародомський кивнув головою в бік етажерки.
— Отже, ти теж задоволений, Юзику?
— Я? Запитання! Коли я бачу перед собою картушку компаса, у мене душа радіє. Море хлюпоче за бортом, сопе внизу машина, а я не сплю і знаю, що мені одному доручена доля пасажирів. Вони всі спокійно відпочивають у каютах, звіряючись на мене, — і я повинен провести судно вірними фарватерами!.. А морів на мій вік вистачить. І зірок, по яких можна без складного приладдя визначати місцеперебування… Ну, а тепер давай спати, Василю! Мені з чотирьох на вахту заступати. — І Стародомський погасив світло.
Хвилі то підкидали пароплав на своїх крутих гребенях, то опускали його з розмаху у морську вибоїсту пучину. Поскрипуючи, пароплав перевалювався через їх швидкі гребені і лопотів колесами, приборкуючи нові водяні вали, що бігли йому назустріч. Далеко внизу рівномірно стукотіла машина, як пояснив мені Юзик, такої потужності, що здатна була б дати світло не лише нашому місту, але ще й сусіднім приазовським селам.
Пароплав ішов за визначеним курсом, я прислухався до розміреного зітхання його машини і думав про те, як це добре, що ми з хлопцями не помилились у виборі нашого шляху. Гарно написав мені про це з Черкас батько в своєму останньому листі. Він розповідав, як довелося йому колись умовляти тітку Марію Опанасівну від безглуздого наміру взяти мене з собою в Черкаси. «А я вважав, Василю, — з запізненням признався батько, — що правильніше буде залишити тебе у фабзавучі. У тебе зараз хороше ремесло в руках, і хоч прийшов ти до нього через труднощі, але це краще, аніж за тітчину спідницю держатися. Вірю, що, ставши на правильну самостійну дорогу, ти вже не зійдеш з неї. Також схвалюю твоє рішення йти вчитися у вечірній робітничий університет. Молодець, синку! Радянська влада дає тепер молоді все, про що ми, люди старшого покоління, і мріяти не сміли. І гріх було б вам не скористатися з. цих завоювань революції, Учись, дорогий, не розтрачуй своєї молодості на пусте, пам’ятай, що комуністичне суспільство можуть побудувати лише письменні люди, з твердим характером, які ясно розуміють, до чого вони прагнуть».