Перші хвилини щелепи наші працювали в погодженому мовчанні.
Ми грали на шашличних флейтах з таким азартом, наче приїхали з голодного краю.
Мені здавалося, що я ніколи в житті не їв такої смачної страви!
… Із Жмеринки ми дали у підшефний полк телеграму про свій приїзд, але, правду кажучи, я не був певен, чи прибуде вона за своїм призначенням до нашого приїзду, бо адреса була дуже приблизна. Щоб не розголошувати військову таємницю, я адресував телеграму так: «Місто Н., колишні Стародубські казарми, командиру».
Тільки-но винесли ми наші тюки з подарунками на привокзальний майдан, як ціла ватага бородатих візників-балагул з довгими пужалнами оточила нас, пропонуючи свої послуги, щоб довезти нас у місто.
Запах глянсових, відполірованих шкіряних сидінь фаетонів змішувався з запахом дьогтю, яким мазали балагули букси розсохлих коліс.
— Паничики мої, за вісімдесят копійок я вас до самої «Венеції» доставлю! — більше за всіх набивався довготелесий балагула з синцем під оком.
— Товариші! Ви не делегація? — почулося рядом.
Біля нас з’явився чорнявий командир у формі червоного козацтва. На синіх петлицях його акуратно заправленої гімнастерки червоніло по три «кубарі» і були прикріплені кавалерійські значки — підківки з перехрещеними шаблями. Маленький, ладний кашкетик з малиновим верхом і синім околишем мовби підкреслювався зігнутим лакованим козирком.
— Так, ми з Маріуполя, — сказав Шерудилло.
— Політрук третього ескадрону кавалерійського полку імені Німецької компартії Канунников! — відрекомендувався військовий. — За вами прислано тачанку.
Спершу ми поклали на дно тачанки тюки з подарунками, а потім посадили туди зверху Зуброву. Притримуючи одною рукою спідницю і червоніючи від ніяковості, Наталка сяк-так вибралася нагору, а за нею, як ті хвацькі кіннотники, намагаючись показати, що нам не вперше їздити на тачанці, вихопились і ми туди. Політрук Канунников сів поряд з їздовим, і гладкі булані коні понесли тачанку до переїзду, лишивши позаду Спантеличеного балагулу з підбитим оком.
— А де ж твоя знаменита фортеця? — спитала Наталя. — Звичайне собі місто, і ніякої старовини не видно.
— Старовина розташована в Старому місті, — сказав політрук. — А ми стоїмо на околиці, за залізничною колією. По місту ми вас іще провеземо!
В’їхали у передмістя Циганівку. Маленькі хатки стояли обабіч небрукованої дороги. Згодом стали попадатися й будинки чималенькі. І нарешті за червоним двоповерховим будиночком залізничної школи ми виїхали на забруковану синюватим камінням вулицю. І тоді я сказав урочисто, торкаючи за лікоть нашу супутницю:
— Наталочко, диви!
На стіні цегляного будинку була прибита голуба емальована табличка з написом: Вулиця Никодима Зуброва.
Як зачарована дивилась. Наталка на табличку, очей не відводячи. І згодом сказала з гордістю:
— Це вулиця імені мого дядька!..
… Щойно ми заїхали у відчинені ворота військового містечка, одразу ж побачили на широкому плацу построєний поескадронно підшефний полк.
Під звуки фанфар до нас підскакав на сірому, в яблуках, баскому жеребці, поблискуючи шаблею, яку тримав на рівні козирка кашкета, міцний, середнього зросту командир зі «шпалами» на синіх петлицях. Пронизливим тонким голосом, спинивши коня, він закричав на увесь двір:
— Товариші шефи! Полк червоного козацтва імені Німецької комуністичної партії построєний з нагоди вашого приїзду. Командир полку Микола Веселовський!
— Дорогі товариші! Друзі! Славетні наші захисники! Робітнича молодь Приазов’я і одного з найбільших заводів півдня нашої країни доручила нам передати вам зігрітий жаром наших юних сердець, палкий, шефський, комсомольський привіт…
Так почав своє вітальне слово Головацький. Він стояв високий і гарний, з непокритою головою, на військовій тачанці перед строєм червонців.
Спочатку Толя трохи збивався, спинявся, підшукуючи потрібні вирази, але згодом розійшовся, і голос його звучав чимдалі упевненіше. Говорив він про нерозривну дружбу, яка зв’язує червоне козацтво і комсомол України, нагадував про те, скільки молодих хлопців на заклик партії добровільно сіли на коней, щоб поповнити лави червонокозацьких дивізій, нагадував про революційний обов’язок і про високу романтику резолюції. Він говорив про те, що ми привезли сюди, на кордон з капіталістичним світом, не тільки скромні подарунки захисникам нашої країни, але й рішучість у хвилину небезпеки перетворитися з людей мирної праці в надійне поповнення червоної кінноти. Передав наказ маріупольської комсомолії тримати шаблі напоготові, щоб у першу-ліпшу хвилину провчити наших ворогів так, як шість років тому учили їх кіннотники Котовського.