У вікно видно намоклі каштани. Вони настовбурчились і опустили вниз велике лапчате листя. Рясний дощ збив з них останній цвіт, оголив маленькі колючі шишечки.
Я приїхав сюди вночі з Ленінграда. Вкладаючись спати, я мріяв зранку побігти в місто і відвідати Стару фортецю.
Хазяйка квартири, Олена Лук’янівна, — лікар-невропатолог. Вона втратила в Ленінграді в першу ж блокадну зиму всіх своїх рідних і після демобілізації приїхала на роботу в мій рідний край. У вагоні ми розговорились. Уже одне те, що нам довелось приблизно в один час прожити більше десяти років у Ленінграді, зразу ж зблизило мене з цією задумливою, передчасно посивілою жінкою в зеленуватій гімнастерці з слідами від недавніх погонів на плечах. Адже так, як і її рідні, загинув у мене на руках, від голоду, в грудні 1941 року мій батько, який після тимчасового відходу наших військ із Черкас приїхав у Ленінград і працював на Печатному дворі.
— Боюсь, що житла ви не дістанете, — сказала Олена Лук’янівна, коли поїзд підходив до міста. — В Старому місті самі руїни… Якщо хочете, можете зупинитись у мене.
Нікого з родичів у місті в мене уже не було, і я охоче скористався з запрошення попутниці.
А вночі пішов дощ. Ллє він і зараз безперестану, хоч уже четверта година дня і давно б уже час вибратися в місто, якого я не бачив більше як двадцять років.
Коли Олена Лук’янівна збиралась у лікарню, я спитав, чи нема в неї чого-небудь почитати.
— Все медичне, — сказала Олена Лук’янівна. — Моя бібліотека ще не прибула… Але на горищі складені якісь книжки і журнали. Ще з часів окупації. Подивіться, що там таке, — може, все це спалити треба?
І ось другу годину я перегортаю розмальовані сторінки «Ді вохе», «Сигнала» й інших фашистських журналів. Звідусіль з їх сторінок дивиться на мене нестямне обличчя Гітлера: він зустрічає Муссоліні, приймає іспанського посла, любується зруйнованою німецькими бомбами Варшавою. І всюди застиглі в оціпенінні гітлерівці, цвинтарна пустота майданів, полотнища прапорів із свастикою над зруйнованим містом…
Але що це?..
Я витягаю з самого споду корзини важку підшивку газети. Її назва, «Подолянин», повертає думки назад, уже до далекого дитинства. Так називалась російська газета, що виходила ще за царату в нашому губернському місті. Але чому вона українською мовою?
Дивлюсь дату: 1942 рік. Я перегортаю сторінки фашистського «Подолянина», і здається мені, що передо мною навиворіт крутять військову хроніку загарбників. Я бачу гітлерівців, які в’їжджають на безлюдні вулиці Києва, читаю галасливі заголовки про неминуче падіння Ленінграда і Москви та інші фашистські повідомлення. Їх читаєш тепер з усмішкою, як поганий сон.
І раптом у вічі впивається знайоме прізвище: «Григоренко». Поспішно читаю:
«12-го цього місяця, наказом окружного комісара барона «фон Райндль, у місті створено Український комітет у складі: Євген Вікул, Цер (перекладач), Юрій Ксежовок (голова комітету), Кость Григоренко. Комітет перевіряє податкові справи, допомагає німецьким властям збирати контингенти. Комітет є органом окружного комісара і діє за його вказівками».
Григоренко! Петлюрівський бойскаут, син лікаря, який служив німцям і Петлюрі, ось, виявляється, коли він знову виринув на поверхню!
— Я бачу, ви знайшли цікаву роботу? — говорить, заходячи до кімнати, Олена Лук’янівна.
— Я знайшов сліди давніх знайомих, Олено Лук’янівно, і жалкую про те, що в юності не зміг віддати декого з них у руки правосуддя.
— Сьогодні я теж зустрічала давніх знайомих, — не вникаючи в смисл моєї фрази, сказала Олена Лук’янівна. — Серед них є хлопець із Сибіру, Дима. Його поранили в бою під час звільнення нашого міста. Дуже важкий хворий. Другий рік не може сказати ні слова.
— А що з ним?
— Треба вирішити — чи оперувати його, чи не оперувати, — наче думаючи вголос, говорила Олена Лук’янівна, знімаючи халат, який був одягнений під шинеллю. — Сьогодні я послала виклик у Львів з просьбою надіслати консультанта. Там працює теж мій знайомий професор-невропатолог з Ленінграда…
— Для вас, Олено Лук’янівно, зараз це звучить дуже просто: «Послала виклик у Львів, професору!» — сказав я. — Але коли б ви знали, як багато значить ця фраза для мене, уродженця цього міста! В ньому захований величезний смисл змін, які сталися на Україні. Двадцять років тому Львів був дуже далекий від нас, як Париж, Лондон або Мадрід, хоч вашому професору із Львова летіти сюди не більше двох годин.