— Не більше, — згодилась Олена Лук’янівна.
Настав другий ранок у рідному місті. Розплющую очі. О радість! Синіє небо у вікні, і покроплені останніми краплями нічного дощу каштани здіймають назустріч сонячному промінню своє темно-зелене листя.
Швиденько одягаюсь і біжу в місто.
Буйна парость пробивається всюди з кам’яних стін: жовта кульбаба, медунка, дикий виноград. Кози блаженствують в оцій рясноті зелені, подзвонюючи дзвіночками, зробленими з консервних банок. Все це з дитинства знайоме, бачене!
Незрозуміло тільки, чому бруківка, яка спускається до Нового мосту, поросла подорожником. Невже по цьому бруку ніхто не їздить? А тут була головна проїжджа магістраль з нової частини міста через центр до Дністра!
Сумна картина відкрилась передо мною, тільки-но підійшов я до обриву. Від красуня Нового моста залишилися тільки високі кам’яні бики над проваллям, на дні якого поблискує Смотрич. Через них перекинута вузенька кладочка, дошки якої риплять і гнуться під ногами.
Ніхто не йшов зараз мені назустріч із Старого міста, що виросло на високій скелі, яку огинає Смотрич. Майже всі будинки там зруйновані.
З уламків стін я насилу догадуюсь, в якій я частині міста зараз. Це, здається, Поштовка? Ось руїни будинку, де збиралася таємна група декабриста Раєвського. А ось тут народилася велика артистка Марія Савіна.
А он там, далі, стояв зниклий зараз ресторан «Венеція», в якому справляв шумливі поминки по померлій бабусі Монус Гузарчик…
Де він зараз, наш «безпартійний прошарок», складальник двигунів, шумливий Моня? Останнього листа від нього я одержав у 1940 році в Ленінграді. Гузарчик писав мені, що працює старшим майстром на Харківському паровозобудівному заводі, і навіть книжечку мені надіслав про свій метод переходу на поточний спосіб виробництва…
Наче ураганом повалена і величезна семиповерхова вежа Стефана Баторія з ворітьми, які називались Вітряною брамою. Колись вежу цю збудували тут з наказу короля-угорця, чужинця на польському престолі, який намагався завоювати українські землі Поділля. А зовсім недавно, в 1943 році (це розповіла мені Олена Лук’янівна), біля Вітряної брами гітлерівці розстріляли більше як сім тисяч видатних людей Угорщини, які не хотіли допомагати фашистським окупантам. Гестапо боялось знищити їх у Будапешті і погнало на смерть в українське місто.
Недалеко я побачив руїни будинку, в нижньому поверсі якого, за широкими бемськими вітринами, містилась кондитерська.
Пам’ятаю, в цю спокусливу кондитерську запросив я Галю Кушнір. Сидимо ми з Галею, поважно розмовляємо, попиваємо за мармуровим столиком кофе, наче дорослі, а батько, повертаючися з друкарні, глянув у вікно і побачив нас. Ото розмов після того було!..
Де зараз Галя Кушнір, з якою розлучила нас війна? Весною 1941 року я одержав від неї останнього листа з Одеси. Писала, що Спішно захистила дисертацію, дістала звання кандидата історичних наук, вивчає й далі питання про Чорноморські протоки в світлі міжнародних відносин. Чи пощастило їй виїхати з Одеси? І чи зустріну я її коли-небудь іще, першу мою любов, єдину дівчину нашого фабзавучу, яка стала потім істориком?
Як і за старих часів, біля кам’яних поручнів при в’їзді на фортечний міст жінки продавали квіти: рожеві, білі і жовті півонії, букети польових волошок, червоних маків з чорними мохнатими серцевинками, кремові, бузкові й оранжеві іриси-«півники» і останні вже в цю пору тюльпани з червоними, рожевими і блідо-жовтими чашечками…
Квіти купував широкоплечий підполковник, який стояв до мене спиною. Він забрав у жінок букети на оберемок і відніс їх на сидіння відкритого всюдихода. З кількості банок для бензину я догадався, що підполковник з своїм водієм їде здалека і такий самий залітний гість у цьому місті, як і я.
«Але навіщо йому квітів стільки?» — подумав я, та вид Старої фортеці привернув мою увагу, і я зразу ж забув про цих проїжджих військових.
Фортеця височіла над скелями, як у роки мого дитинства, і, як і сотні років тому, замикала собою в’їзд у місто з півдня, заходу і сходу. Її міцні кам’яні стіни старовинної кладки, такі ж міцні й непорушні, як і ті вищерблені сірі скелі, на яких її збудували, не раз рятували мешканців нашого міста від ворога.
Як і раніш, височіли над зигзагоподібними фортечними стінами першого пояса укріплень то чотиригранні, то круглі сторожові вежі з вузькими амбразурами, увінчані зеленими від моху гостроверхими дахами. Спалахували зелені крони дерев на фортечних валах. Над урвищами виросли великі кущі жимолості і рожевого вересу. Колюча дереза звисала над проваллям, пробравшися своїм корінням глибоко в мурування, від якого турецькі ядра відскакували, як горішки.