Біля відчинених навстіж воріт червоніла, видно, зовсім ще недавно прибита тут вивіска: «Історичний музей-заповідник».
З почуттям глибокого хвилювання зайшов я під арку фортечних воріт.
«Мила, славна наша бабуся! — думав я, оглядаючи фортецю. — Не зруйнували тебе ні час, ні турки, ні гітлерівські бомби. Як стояла ти століття непорушною твердинею на південному заході Подільської землі, так і стоїш понині на радість народу, на страх ворогам, назавжди вигнаним із споконвічної української землі!»
Але тільки-но зайшов у двір, густо зарослий муравою, яка вкривала навіть бруківку, як зразу зрозумів, що і нашій бабусі припало немало в недавніх боях.
Сторожові вежі, з амбразурами на всі чотири сторони світу, були понівечені пробоїнами від снарядів. Дах над вежею Ружанка зник зовсім. Від Комендантської лишилися самі руїни. Але будинок у дворі фортеці, в якому, як видно, тепер містився музей, був відбудований. Нові віконні рами і свіжа штукатурка підказували мені, що будинок цей піднявся з руїн зовсім недавно.
Шум автомашини змусив мене обернутися. Показався той самий всюдихід, обвішаний банками з бензином. Видно, любитель квітів — підполковник — захотів по дорозі оглянути заповідник.
Скрипнули гальма, машина зупинилась біля кордегардії, а я вузенькою стежкою пішов далі, до зеленого бастіону, який здіймався за Чорною вежею.
Чверть століття тому під оцим самим бастіоном петлюрівці розстріляли більшовика — донецького шахтаря Тимофія Сергушина. Ми — маленькі тоді хлопчики з Заріччя, Юзик Стародомський і я, — забравшись раннім ранком у фортецю по черешні, підгледіли випадково розстріл дорогої нам людини.
Сергушин стояв он там, унизу, напіводягнутий, жовтий від хвороби. Під дулами націлених на нього гвинтівок він крикнув у лице катам-петлюрівцям: «Хай живе Радянська Україна!»
Ми і плиту йому потім потайки поклали на могилу. А коли прийшли радянські війська, тут був установлений обеліск із сірого мармуру з написом:
Борцеві за Радянську Україну,
першому голові військово-революційного трибуналу
ТИМОФІЄВІ СЕРГУШИНУ,
що загинув від рук петлюрівських бандитів
Даремно я шукав тепер цей сірий мармуровий обеліск на фортечному дворі.
Його тут не було.
Вороги і запроданці, охоплені зненавистю до Радянської влади, постаралися знищити пам’ять про цю славну людину, першого комуніста, який прийшов у нашу хатинку на Заріччі чверть століття тому.
Тільки під самою Чорною вежею я знайшов у густій траві уламок мармуру з останнім словом надгробного напису.
Основа обеліска — звичайний кам’яний квадратик — збереглась, могильний насип теж. Зелений барвінок густо ріс на пригорку, під яким покоїлись останки Сергушина.
Спинився я над цим горбиком, і пам’ять знову перенесла мене в тоїї далекий час, коли тільки-тільки установилась на Поділлі Радянська влада.
Пам’ятаю, увечері після розстрілу Сергушина ми прийшли сюди, взявши з собою свого товаришочка Маремуху. Куниця, за запорозьким звичаєм, розстелив на могильному горбику червону китайку, а ми засипали горбик запашним бузком. Над могилою забитого клялись ми у той вечір стояти один за одного, як побратими, і помститися ворогам Радянської України за смерть її кращого сина.
Задумливий, стояв я тепер, схиливши голову над зарослим могильним горбиком, і виразно пригадував слова найулюбленішої пісні Сергушина:
Заглиблений у свої думки, я не почув, як підійшов сюди ще хтось, і помітив присутність підполковника лише в ту хвилину, коли червоні півонії посипались у густу траву.
Кремезний, широкоплечий підполковник посипав могилу Сергушина квітами, не звертаючи на мене ніякої уваги. Глянув я на нього ще пильніше — і раптом під щетиною, яка проступила на його загорілих щоках, побачив знайомі риси Петра Маремухи…
— Слухайте, товаришу!.. — сказав я схвильовано.
Обернувшись на звук мого голосу, підполковник-танкіст спершу подивився на мене дуже суворо, я б навіть сказав — невдоволено, але потім, раптом змінюючись на обличчі, вигукнув: