— Василь! Друже!..
А за півгодини ми вже сиділи на росяній ще траві під вежею Кармалюка, забувши в нашій жвавій розмові про все на світі.
Водій Маремухи, рум’яний єфрейтор-танкіст, розстелив на траві брезентову плащ-палатку і розклав на ній всякі харчі.
— Стривай, Василю, — перепинив мене Маремуха, — але чому ж ти не відповів мені з Ленінграда? Я просто штурмував тебе листами на завод! Навіть у відділ кадрів того авіаційного заводу писав: де, мовляв, у вас інженер Василь Манджура? А вони мені відповіли один раз, що «відряджений», і замовкли. Куди ти зник звідти?
— На завод «Більшовик» мене послали…
У цю хвилину позад нас почувся старечий голос:
— Товариші військові! Ну як вам не соромно! Тут же заповідник, а ви лушпиння накидаєте!
Ми обернулись на цей голос так швидко, наче школярі, захоплені зненацька тут сторожем.
На сусідньому горбику стояв сивенький старичок у полотняній старомодній толстовці, з чорним галстуком-метеликом, у золоченому пенсне. Він з’явився нечутно, як у сновидінні з далекого дитинства, і сама його поява зробила нас молодшими на цілу чверть століття.
Коли б не було на переніссі у старичка такого знайомого нам пенсне, ми, можливо, і не впізнали б у ньому Валеріана Дмитровича Лазарєва. Але це був він — наш любимий історик і перший директор трудової школи імені Тараса Шевченка! Схопившися з землі, Петро приклав руку до козирка:
— Просимо вибачити, Валеріане Дмитровичу! Ми були дуже збентежені і забули, де ми є. Зразу це лушпиння підберемо.
— Дозвольте! Але звідки ви знаєте, як мене звуть? — оторопів Лазарєв, сходячи з горбика.
Де йому було впізнати в сивуватому офіцері з орденами отого самого коротуна, який, вилискуючи білими п’ятами, біг одного разу навздогін за іншими хлопцями з ліхтарем «летюча миша», охоплений бажанням швидше спуститися в заманливий підземний хід!
Тисячі подібних школярів промайнули перед очима Лазарєва за кілька десятків років педагогічної діяльності. Хіба всіх запам’ятаєш?
— Звідки ви знаєте моє ім’я? — вдруге спитав Лазарєв, підходячи до Маремухи впритул.
Тепер уже втрутився я:
— Коли ж ми з вами знову у підземний хід підемо, товаришу Лазарєв?
— Стривайте!.. Що за мана? — Старичок зняв пенсне і протер його скельця хусточкою. — Ви, товариші, не з облнаросвіти?
— Я, дорогий Валеріане Дмитровичу, з трудової школи імені Тараса Григоровича Шевченка. І підполковник теж. Ми обидва — ваші учні випуску 1923 року. Невже ви нас забули?
З цими словами я міцно обняв нашого старого директора.
… Про багато уже було переговорено між нами…
— Ви хочете довідатись про все, що трапилось тут? — сказав Лазарєв, підводячись з плащ-палатки. — Давайте тоді продовжимо урок наочної історії. Востаннє я розповідав вам про повстання Устима Кармалюка?
— Так, так, Валеріане Дмитровичу! — відповів Петро. — Ми ще з вами, пам’ятаєте, кайдани котрогось із друзів Кармалюка чи Гонти знайшли…
— Кайдани ці у мене в музеї і досі зберігаються, — сказав Лазарєв. — А сьогодні я вам розповім про інших героїв боротьби проти гнобителів українського народу… Але перше скажіть, підполковнику, — Лазарєв лукаво глянув з-під пенсне на Маремуху, — чи відома вам загальна військова обстановка, яка склалася тут у перші місяці минулого року?
Маремуха відповів ухильно:
— Приблизно.
— В такому разі, допомагайте мені, коли я помилюсь.
І він почав розповідати:
— Після того як у березні 1944 року радянські війська відбили Волочиськ, фашисти втратили пряму залізницю на захід. Тоді всі їх частини, які залишалися в подільському мішку, кинулися сюди. Таким чином наступаючі радянські війська повинні були закрити гітлерівцям шляхи втечі в Буковину і Західну Україну через наше місто.
На початку березня радянська артилерія прорвала німецьку оборону під Шепетівкою.
У цей прорив хлинули танкові частини генералів Лелюшенка, Рибалка і Катукова. Вони повели наступ на південь, до Дністра… Чого ви усміхаєтесь, Маремухо? Я сказав не те?
— Я усміхаюсь, бо й сам мав деяке відношення до згаданого наступу, — тихо сказав Петро. — Я у Лелюшенка служив.
— Ах, лиходій ви отакий! — заметушився Лазарєв. — Та ви, мабуть, самі тут орудували? Признавайтесь!
— Тут — ні, отам! — І Маремуха показав на північний захід. — Ми Скалат брали.
— Так от, слухайте, — розповідав Лазарєв заспокоюючись. — Після того як ви захопили Скалат, сюди була послана танкова бригада уральського добровольчого корпусу…
— Гвардійського до того ж, — додав Маремуха. — Танки цього корпусу і у Львів прорвались першими, і Прагу рятували від знищення.