… Ось він пробирається сюди надвечір з лицем, забризканим болотом і мастилом, у шкіряному шоломі танкіста. Він ховає за спиною поранену руку. З неї сочиться кров. Стецюк жодним рухом обличчя не видає нестерпного болю: негаразд буде, коли гарнізон фортеці побачить, що їх командир поранений.
Перед ним, на вологій іще від учорашнього бурану землі, вишикувались в оточенні сторожових веж його бійці: сибіряки, москвичі, одесити. Останні бійці того самого передового загону, який, переполошивши глибокі тили гітлерівців на лінії Збруча, вирвався темними придністровськими урочищами до скелястих берегів Смотричу.
Старший лейтенант Стецюк мовчки розглядає своїх солдатів і офіцерів. Вони з надією і запитанням дивляться йому в лице. Зморені і змарнілі, вони чекають, що скаже їм втішного командир, разом з ними одрізаний від Великої землі стародавніми фортечними стінами.
Стецюк говорить просто:
— В оцій фортеці ми будемо воювати до останнього патрона. Зрозуміло? Якщо треба буде — загинемо за нашу священну справу, але ворога не пропустимо!..
… Перед Стецюком стояв останній із незайнятих людей його гарнізону — Дима Безверхий.
Багато танкістів навіть не знали прізвища кмітливого голубоокого хлопчини, а просто звали його Димкою.
Димка прибився до танкістів ще під час формування бригади і пройшов з боями до відрогів Карпат. Ще до війни він мріяв після закінчення школи вступити у гірничий інститут. «Хочу бути тільки гірником-інженером, — не раз, бувало, каже Стецюку Дима. — Хочу вугілля під землею шукати!»
У цей березневий вечір Дима переступав з ноги на ногу від холоду і дивився на коменданта прозорими, зовсім ще дитячими очима. Йому недавно минуло чотирнадцять років.
— Що з тобою робити, га, Димко? — сказав Стецюк. — Може, при мені будеш? — Але, побачивши розчарування в очах хлопця, який хотів активних дій, сказав: — А знаєш що? Бачиш, он вежа на відшибі? Бери ручний кулемет і залазь у неї!
Ця кругленька вежа притулилась позад музею.
Дима мерщій схопив ручний кулемет і помчав через розкислий двір до вежі.
Минуло кілька хвилин, і Стецюк помітив на самому верху вежі у віконці веселе Димине обличчя. Хлопчик зірвав з голови каску і, силкуючись привернути до себе увагу коменданта фортеці, помахав нею. Стецюк показав Димі напрям бойової охорони: в бік Оринина. Звідти могли підповзти до мосту ворожі танки. Дима зрозумів, чого хоче від нього комендант, і переліз із своїм кулеметом до протилежної бойової амбразури… Так сибіряк-підліток став захисником вежі Архієпископської.
… Глухо била артилерія біля вокзалу. На путі, в містечку Шатаві, багровіла заграва пожежі. Чим дужче смеркало, тим червоніший ставав небосхил там, за Старим містом. Але Старе місто так само уперто височіло на скелястому острові, оточене неприступними урвищами і річкою Смотрич.
— … А вранці почалось! — продовжував розповідати Лазарєв. — І не тільки «тигри» та «пантери», що повзли сюди від роздоріжжя; стріляли по фортеці, Її обстрілювали осад— ні гармати ворога з закритих позицій, яких Стецюк не міг дістати вогнем. Прислуга ворожих батарей, особливо тих, що були установлені на Видрівці, бачила фортецю як на долоні. Кілька разів танки гітлерівців пробували прорватися до мосту, але кожного разу гарнізон заступав їм дорогу… Звичайно, сидячи у вежах, важко було вести маневровий бій. Стецюк часто виводив своїх людей на вали і бив ворога звідти, з оцих земляних укріплень. На другий день облоги гітлерівці рискнули просочитися в місто з боку Карвасар, але їх не пустили…
— Контратакою? — спитав Петро Маремуха.
— Ви вгадали, — сказав Лазарєв. — Частина гарнізону вискочила з фортеці і згори перебила гітлерівців, які пробиралися до цього місточка.
З цими словами Валеріан Дмитрович підвів нас до руїн вежі, яка примикала до склепіння кордегардії, і сказав:
— Бачите руїни цієї вежі? Не забули ще її назви?.. Це Комендантська. Тут на четвертий день облоги прямим влучанням снаряда забило бійця Краснюка… Того ж дня німецькі гармати били безперестану. Становище гарнізону було дуже важке: сухарі кінчились, цукру вже не було, не було й води. І раптом у цей напружений момент підбігає Димка: «Товаришу старший лейтенант! Там, на горищі, коза жива. Дозвольте, я її притягну сюди!» Стецюк, звичайно, зрадів, дав Димці свою фінку і сказав: «Іди…» Минає кілька хвилин. Спускається по ринві переляканий на смерть Дима і доповідає: «Там повно всяких звірів, але вони не рухаються! Заворожені, чи що?..» А це я, коли місто евакуювали, свою зоологічну колекцію там сховав, чучела різні… Здавалось, що бійці змучені вкрай. Але весела історія з козою миттю облетіла всі пости і піднесла настрій. А незабаром і воду знайшли…