Соромно тепер признатись, але такий альбомчик був і в мене. Приятелі писали в ньому віршики з різними побажаннями. Я завмер, коли Нестор Варнайович погортав мій альбом, усміхнувся, а потім, сівши до столу, взяв ручку і написав на чистій сторінці:
Написав, не спитавшися, підвівся і, не сказавши ні слова, пішов.
Усе це мене, пам’ятаю, дуже здивувало. Спершу я подумав, що це акростих. Прочитав усі заголовні літери згори вниз — нічого не вийшло. Мені сподобався вчинок Полевого. Було приємно, що він не цурається підтримувати взаємини з таким молодим хлопцем, як я.
Тут, у фабзавучі, кожен розумів, що Полевой на вигляд суворий і грубуватий, але дуже лагідна людина. Цілі дні він проводив у школі і старався що було сил, щоб з нас вийшли досвідчені робітники і хороші люди.
Ми всі любили директора. Стаття Печериці приголомшила нас. Хоч Полевой і не показував виду, що ця стаття його хоч би скільки-небудь уразила, але ми догадувались, що це тільки перед нами він тримається так спокійно, а насправді ж йому було дуже прикро.
Після обіду, з двома трамбівками під пахвою, я пішов з кузні до воріт школи. Біля воріт мене гукнув Микита Коломієць:
— Сьогодні після занять позачергове бюро.
— От і добре! А мене вже Тиктор питав…
— Про Тиктора навряд чи зможемо сьогодні поговорити. 6 справа важливіша, — сказав Коломієць.
— Щось трапилось?
— Ти нічого не знаєш?
— Ні… А що таке?
— Печериця хоче закрити наш фабзавуч.
— Справді?
— Ну, правду кажу.
— А нас куди?
— Кого в кустарі, кого на біржу праці, а кого до тата з мамою на родинне утримання, — криво усміхаючись, сказав Коломієць, і мені навіть здалося, що він жартує зі мною.
— Не може цього бути! Ти жартуєш, Микито?
— Та які можуть бути жарти! Приходь, словом, на бюро, — коротко відрубав Коломієць.
Що ж будемо робити?
За весь час нашого навчання в школі ще не було у нас такого гарячого і бурхливого засідання бюро, як того вечора. Давно погасли вогні у вікнах сусідніх будинків, давно 8 гуркотом закрились гофровані штори у крамницях Старого міста, а ми все ще сперечалися, охриплими голосами доводили один одному, що треба робити…
А на столі президії лежав наказ Печериці про закриття школи.
Ніхто не міг примиритися з думкою, що мине два тижні, і ми, не довчившися півтора місяця, підемо звідси хто куди.
Поки ми сперечалися, гарячилися, придумували, як упросити Печерицю змінити гнів на ласку і скасувати свій наказ, наш директор і єдиний на весь фабзавуч член партії Полевой тихо сидів у темному кутку і не озивався. Видно, він хотів нас вислухати, а потім, як партприкріплений, сказати і своє слово. Нарешті, коли всі висловились, Коломієць запитально подивився на директора.
— Дивлюсь я на вас і бачу: молоді, гарячі ваші голови, і не уявляю собі, як ми зможемо розстатися. Здружились ми за цей час міцно, і я вірю, що з усіх вас буде толк. Як член партії, тут, на бюро комсомольської організації, я можу вам одверто сказати: все це невірно від початку і до кінця. Несправедливо, що вам не дають довчитися яких-небудь півтора місяця. Невірно, що закривають фабзавуч. Така ухвала суперечить лінії партії. Суперечить вказівкам XIV з’їзду партії. Ну, гаразд, припустімо: поки що у нас в окрузі і справді нема відповідних заводів, куди б вас можна було відрядити після закінчення навчання. Але ж такі заводи є в інших містах України. Так чому ж Печериця не хоче домовитися з центром? Він не вірить у майбутнє нашої промисловості — ось у чому справа. Він, бачите, не хоче, щоб блакитне небо Поділля було закопчене димом заводів!.. Але ж без цього ми не збережемо Радянської влади! Якщо ми не збудуємо всюди нові заводи, ми не тільки самі загинемо, але нікому з інших народів, що чекають нашої допомоги, не зможемо допомогти. Це ясно, як двічі по два — чотири. Тільки оцей диригент не хоче розуміти таких очевидних істин… І відчуваю я ясно, що тільки українським націоналістам на руку тактика Печериці. Ми бачили таких говорунів у банді Волинця, коли вони наприкінці вісімнадцятого нашу радянську Летичевську республіку розганяли. Теж галасували: «Україна — вітчизна хліборобів, і ніяких привілеїв робітники тут не повинні мати». Коли б Картамишев був зараз у місті, я сьогодні ж добився б скасування цього наказу. Але Картамщцев застудився під час тривоги, у нього загострився процес у легенях, і він поїхав лікуватися в Ялту. Замість нього лишився Чучекало — нова людина в нашій організації. Від дочув, що Печерицю прислали сюди з Харкова, і боїться його осмикнути. Доведеться мені поговорити з Чучекалом, повоювати з ним. Але мені здається, що й вам не слід би стояти осторонь, поки я буду протестувати тут, на місці. Чому б вам не поклопотатися у Харкові? Треба боротися там не тільки за збереження нашої школи, треба вже зараз добувати в Харкові путівки на заводи для нашого першого випуску. Для кожного з вас. Ви маєте на це незаперечне право.