Світло вокзальних вогнів проникало всередину вагона. Тут я побачив, що верхня лавка порожня: Печериці на ній не було.
Притиснувшись до вікна вагона, я прочитав напис на фасаді станції, під дахом:
ЖМЕРИНКА
Далеченько від’їхали!
Зачіпаючи спросоння ноги сплячих пасажирів, я пройшов до виходу.
Народу в нас у вагоні побільшало, пахло овчинними кожухами і махоркою.
А де ж подівся Печериця? Може, він у буфет пішов?.. Хороший попутник! Навіть не розбудив мене. І чемоданчик залишити побоявся! Подумав, мабуть, що я жулик.
Уже в тамбурі повіяло свіжістю морозної ночі. Калюжки на пероні вкрилися льодинками. Збоку, де кінчався перонний дах, мерехтіли зірки.
Біля вагона, тримаючи в руці згорнутий прапорець, походжав новий, молодий провідник в шкіряному кашкеті з залізничним значком.
— Довго ще будемо стояти, товаришу провідник?
— Ого-го! — сказав провідник весело. — Настоїмося ще. Швидкий на Одесу повинні пропустити.
— На вокзал встигну сходити?
— Цілком. Раніш як за годину не рушимо.
— А місця мого не займуть там?
— Якщо займуть — звільнити попросимо. У тебе ж плацкарта е?
Я обійшов увесь величезний і дуже чистий Жмеринський вокзал, про який у ті роки ходила слава, що це найкращий вокзал Радянської України, і навіть спустився на хвилинку в знаменитий тунель, облицьований білими кахляними плитками.
Проходячи мимо буфету першого класу, я подивився на рожеві окороки, на біле молочне порося, яке лежало, розпластавшись на пуховику з гречаної каші, на смажених курей з зеленим горошком, на блискучі і пухкі коричневі пиріжки з начинкою з вареного м’яса та рису, на скибки багрового копченого язика, на фаршированого судака, який наче плавав у хисткому, прозорому желе. Мені так захотілося покуштувати хоч трохи цих ласощів, що я втратив усяку владу над собою: з’їв шматочок буженини з огірком, випив три склянки холодного густого молока з пінкою і з свіжими пиріжками і потім з’їв іще два начинених жовтим заварним кремом тістечка і запив усе це склянкою компоту з сушених фруктів.
Але вже вийшовши з вокзалу на свіже повітря, я відчув каяття. «От марнотрат! — лаяв я себе. — З таким апетитом і до Києва не доїхати!» І ще соромно мені було тому, що я дозволив собі таке буржуйство в той самий час, коли наші хлопці харчувались погано. Суп з кислої капусти та сочевиця на друге — оце постійне меню обідів у гуртожитку. І боби, боби, боби! На вечерю боби, на сніданок, перед роботою, боби і навіть на солодке у неділю боби з якоюсь нудною підливкою з патоки. Щоправда, Микита Коломієць втішав нас, що в бобових культурах багато фосфору і від цього ми, безумовно, будемо розумніші, але кожен із нас, звичайно, охоче проміняв би кляті боби на порцію хороших котлет-або на гуляш з перцем і гарячою картоплею.
Засмучений і сповнений каяття, вліз я у вагон і відшукав свою лавку.
Печериці не було.
Мене розморило після їжі в теплому вагоні, і не хотілось більше виходити, на повітря. Хотілось сидіти так, притулившись до твердої стінки, і дрімати…
Гуркаючи колесами, у хмарах пари підкотив на першу колію швидкий з Москви. На станції зробилося шумно. Стримуючись, щоб не заснути, я дивився в освітлене вікно вагона, який зупинився якраз перед нами. Вкриті простинями і ковдрами, лежали там на спальних місцях пасажири. «Розкидались, наче вдома!» — позаздрив я їм.
Поїзд на Одесу постояв трохи, потім безшумно рушив, і коли останній його вагон з червоним ліхтариком промайнув повз вікно, знову відкрились жовті нерухомі стіни вокзалу.
Скоро рушили і ми.
Печериці все ще не було. Його квиток і літер залишились у мене.
Уже при денному світлі я роздивився літер, і зразу впало у вічі, що він був написаний не на прізвище Печериці, а на ім’я студента другого курсу сільськогосподарського інституту Прокопа Трохимовича Шевчука. Внизу на літері стояв кучерявий підпис завідуючого окрнаросвітою Печериці, і мені зразу стало ясно, що тут щось негаразд. Право видавати літери на безплатний проїзд по залізниці мав у місті лише Печериця. Пам’ятаю, ще до того, як він видав наказ про закриття фабзавучу, ми просили Печерицю послати під час відпустки кількох найкращих учнів в екскурсію на заводи Донбасу. Печериця уперся: «Жодного літера для фабзавучників не дам. Вони видані лише для студентів». А сам, мерзотник, поїхав по такому літеру! І я твердо вирішив, коли повернусь, хоч би в цій справі вивести Печерицю на чисту воду.