… Якщо хто-небудь з вас їв просто на базарі, стоячи рядом з палаючою жаровнею, з глиняної миски, і неодмінно шершавою дерев’яною ложкою, гарячі, що обпікають рот, наперчені, — залиті сметаною, пересипані колендрою, різаною цибулею, зубочками часнику, оранжевою паприкою, духовиті від лаврового листу і петрушки, засипані дрібнонатертим сиром, приготовлені з порубаного коров’ячого шлунка, свіжі й запашні флячки, або по-російському — рубці, той зрозуміє, як важко було утриматися, щоб не звернути в’язи останньому моєму карбованцю!
І ще о дев’ятій годині ранку, коли відкрились установи і я підходив до високого будинку на розі вулиці Карла Лібкнехта і Ветеринарної, в роті горіло від червоного перцю, яким галаслива торговка безсовісно наперчила ситні, але зовсім не такі дешеві флячки.
Полтинник віддати за нікчемну страву! А далі що? А що як завідуючий шкільним відділом ЦК комсомолу поїхав і доведеться його чекати?
Ні, баста! На сьогодні годі вже розкошів! До завтрашнього полудня я не маю права витрачати Жодної копійки. Ніякої зельтерської води! Будеш пити сиру, з-під крана — безплатно, а користь така ж. Треба берегти гроші, щоб хоч шматок хліба купити на дорогу назад, коли поїду зайцем у своє рідне місто.
Перепустку в комендатурі видали швидко. Подивились мій комсомольський квиток, відрядження і повернули всі документи назад з маленькою перепусткою.
Я зайшов у просторий вестибюль і подав перепустку вартовому. Той звірив перепустку з моїм посвідченням і показав мені дорогу. Вже у великому вестибюлі я знову відчув, що я ніяковію. Ще гірше стало, коли довелось роздягатись: тут, біля вішалки, разом з шапкою, калошами і чумаркою у мене наче зразу відібрало половину сміливості.
— Вам куди, товаришу? — окликнула, мене ліфтерка.
Мені й раніше доводилось чути, що в столиці є такі машини, які піднімають людей аж на горище, але я особисто побачив ліфт оце вперше в житті.
— Мені в кімнату двісті сорок шість, — відповів я ліфтерці, розглядаючи перепустку.
— Сідайте, підвезу.
— Та ні, дякую, — сказав я і швидко пішов килимовою доріжкою на сходи. «Пройду так, спокійніше буде. Може, вона думала, що я тут працюю?»
Не поспішаючи, піднімався я по м’якій килимовій доріжці. В дорозі мої ноги звикли до теплих калош і тепер, коли я йшов у стоптаних черевиках, мені здавалось, що йду босоніж.
Я звернув із сходів у коридор, дивуючися з чистоти і тиші навколо. На дверях усе мелькали якісь маленькі номери, і я ніяк не міг відшукати шкільний відділ.
З дальнього кінця коридора назустріч, риплячи чобітьми, твердою, впевненою ходою ішов кремезний, середній на зріст чоловік. Обличчя його я не бачив. Світло з вікна било мені в очі.
— Скажіть, будь ласка, товаришу… — кинувся я до цього чоловіка.
— Скажу, будь ласка, — відповів чоловік і зразу зупинився.
Але вже нічого більше я запитати не міг… Просто переді мною на м’якій килимовій доріжці стояв отой самий чоловік, портрет, якого я розглядав учора вночі в газеті біля ВУЦВКу.
Від несподіванки я забув, яка кімната мені потрібна.
Зрозумівши, що я зніяковів, і допомагаючи мені, він весело запитав:
— Заблудив? Ти звідки, хлопчику?
— Я з кордону приїхав…
— З кордону? Дальній, значить, гість. А в якій справі?
І тут раптом спало мені на думку: а що коли самому секретареві Центрального Комітету партії розповісти про наше горе?
І я спитав:
— Мені можна з вами поговорити?
Як тільки ми зайшли в просторий, світлий кабінет з великими квадратними вікнами, що виходили в сад, він запросив мене сісти, і я враз відчув себе дуже сміливим. Мені здалось, що передо мною сидить мій давній знайомий Картамишев. По порядку, але все ще трохи хвилюючись, позираючи на телефони, що купкою зібрались на краю великого столу, я став викладати, чого мене послали в Харків наші фабзавучники.
Секретар Центрального Комітету Комуністичної партії України слухав мене дуже уважно, двічі брав великий зелений олівець і щось записував у себе в блокноті, і тоді я замовкав, але він кивав мені головою, щоб я продовжував.
Коли я почав розповідати, як Печериця образив Полевого, надрукувавши цілу статтю в газеті, секретар запитав:
— Отже, Печериця наполягав на звільненні інструктора лише тому, що той не навчився ще говорити по-українському?
— Авжеж! Та ще як наполягав! Великодержавним шовіністом Полевого обізвав. А який з нього шовініст, коли ж він більшовик, з перших днів революції?
Ще восени вісімнадцятого року вони в Летичеві радянську республіку проголосили. Он як! Першу на Подолії. Йому Радянська Україна дорога, і нам, фабзайцям, Полевой весь час каже, щоб ми вивчали і любили мову українського народу, серед якого живемо. А одному хлопцеві, який негарно сказав про українську мову, Полевой добряче вичитав. «Яке ти, — каже, — маєш право, хлопче несвідомий, з такою зневагою говорити про мову народу, чий хліб їси? Це ж український селянин своєю працею і потом для тебе хліб виростив, а ти смієшся з його мови?» А з другого боку, навіщо, скажіть, примушувати Назарова насильно, ні з того ні з сього, вивчати українську мову, коли він іще й року на Україні не прожив? — запитав я палко.