І тоді ми переможемо в міжнародному масштабі. А хіба молодь не покликана допомагати партії вирішувати це завдання? Звичайно! І будь спокійний — партія не дасть вам пропасти… Щодо твоїх особистих неприємностей, то це діло теж поправне. Іди в кімнату тридцять другу до товариша Кирилова. Він тобі забезпечить житло і все таке інше. Візьми оцю записку.
Написавши кілька слів, він подав мені аркушик з блокнота.
— Сьогодні ти відпочинь, увечері сходи в театр. Подивись, як грає Саксаганський. Це, брат, великий український артист! З часом, як виростеш, люди заздритимуть тобі, що ти особисто бачив його гру. Це буде корисніше і значно цікавіше, ніж «Акули Нью-Йорка». Переночуєш, а завтра поїдеш… А Картамишеву вітання передай. Нехай кордон краще стереже! Ну, до побачення, хлопче! — І секретар подав мені руку.
Я попрощався з ним і, зраділий, окрилений, швидко пішов з кімнати, мало не впавши, спіткнувшись об край килима.
Уже відчиняючи двері, я почув, як секретар у мене за спиною сказав у телефонну трубку:
— Зараз до вас зайде один приїжджий товариш, його обікрали. Треба буде допомогти… Так-так, з фонду потребуючим допомоги комуністам…
Не знаю, скільки я пробув у Центральному Комітеті. Може, годину, а можливо, й більше. Час пролетів непомітно. Коли я вийшов з під'їзду, мені у вічі вдарило сонце. Вранішній туман розвіявся, і на голих деревах в університетському скверику напроти, відчуваючи близьку весну, голосно крякали ворони. З дахів капало, сніг розтавав на очах, потемнілий, пористий, наче цукор, облитий чаєм.
Оце так удача! Я все ще не міг опам’ятатися від щастя. Думав, днів зо три доведеться ходити, бігати, доводити, а тут одна розмова — і все улагоджено. А головне — швидко! Так швидко, що просто-таки дивно! Може, все це приснилось? Так ні! Я помацав у кишені новенькі, хрусткі гроші. Їх я одержав у Кирилова, якому, на всяк випадок, залишив список учнів і нашу скаргу в ЦК комсомолу: Я зовсім не думав, що мені дадуть грошей, коли йшов до товариша Кирилова. Приходжу, показую записку літньому чоловікові у синьому френчі, а він, розпитавши мене про дещо і від душі посміявшись, видав цілих п’ятдесят карбованців, та потім ще виписав ордерок у гуртожиток для приїжджих партпрацівників на вулиці Артема, немов я уже став членом партії.
Веселий, відчуваючи, як величезний тягар звалився з моїх плечей, вдоволений за наших фабзавучників, я перейшов вулицю і без усякої мети попрямував у безлюдний, вкритий талим снігом парк.
Сіруватий і рідкий, як кисіль, останній сніг цієї зими чвакав у мене під ногами. Уже де-не-де на пригорках чорніли таловини мокрої землі, покритої зів’ялим, торішнім листям і мерзлою травою. Гарно було цього сонячного ранку в безлюдному парку, куди ще ніхто не ходив, тільки я, дивак, забрів на радощах!
Обернувся. Побачив крізь голі дерева силует високого будинку. Здалося, що за широким вікном стоїть, мружачись від сонця, секретар Центрального Комітету Комуністичної партії України і, привітно усміхаючись, махав мені рукою.
Від радості я тупнув ногою так, що пробив міцний, затверділий наст на стежці, і нога по кісточку вгрузла в сніг. Стоячи так, я прислухався.
Далеко дзвеніли трамваї, метушилися, крякаючи, на березах ворони, кахнула клаксоном, наче качка, вантажна машина на сусідній вулиці, але всі ці звуки заглушив стук мого серця.
Ішла весна, тепліше гріло сонце, і цього весняного ранку я зовсім забув, що це я у великому і незнайомому ще місті…
При світлі факелів
Весняний вітер роздуває факели. Вони горять, похитуючись на дерев’яних палицях. Хвостаті язики кіптяви в’ються над головами комсомольців, які крокують по дорозі. Ця кам’яниста дорога веде від вокзалу до міста. Обабіч, за канавами, повними талої води, розкинулись чорні, голі городи. Дивно, як швидко зійшов сніг, поки я їздив до Харкова! Мабуть, тільки далеко за містом у глибоких наддністрянських ярах, біля самого кордону, залишилися ще його брудні, останні кучугури.
Попереду колони майорить надуте вітром туге полотнище. Комсомольці чітко карбують крок на булижниках. З перших рядів лунає дзвінкий голос заспівувача: