І ряди дружно підхоплюють такі знайомі слова:
Чисте весняне повітря допомагає співати. Співаю і я, затискаючи під пахвою портфель, — знову обгорнутий газетою.
… Осередок залізничників уже шикувався з запаленими факелами на станційному майдані, коли поїзд підійшов до перону і я, скочивши зі сходинок вагона, вибіг на вокзальний ганок. Перед строєм, разом з секретарем осередку, походжав окружкомівець Панченко.
— Здоров був, Манджура! — сказав він мимохідь. — Приїхав? Давай лиш пристроюйся. Ідемо демонструвати, щоб випустили болгарського комуніста Кабакчієва. Швидше, швидше — запізнюємося!
Я швидко пристроївся, і ми одразу ж рушили, несучи на древках кумачевий плакат:
МИ ВИМАГАЄМО ВІД БОЛГАРСЬКИХ ФАШИСТІВ звільнення полум’яного борця-революціонера
ХРИСТО КАБАКЧІЄВА!!!
«Дійду з ними до Радянського майдану, а там і своїх розшукаю», — думав я, підспівуючи.
З темряви наближались білі будиночки — перші міські будівлі.
Рідне місто! Я вже відчував його вечірню тишу, яку розривали голосні пісні демонстрантів. Кожного разу пісні ці лякали пропахлих нафталіном обивателів — колишніх чиновників, священиків, приватних торговців і всіх, хто ще сподівався, що знову коли-небудь повернеться царський режим.
заспівали демонстранти нову жартівливу пісню.
Як мені хотілося розповісти сусідам по шерензі, що я оце тільки-но вернувся з Харкова, говорив з самим секретарем Центрального Комітету партії, передати всім, як секретар обізвав Печерицю «пейзажистом», а потім розповісти і про т. е, що я бачив у п’єсі «Суєта» гру Саксаганського! Але сусіди співали, не звертаючи на мене уваги.
Навіть Панченко на розпитав мене про поїздку. Він зустрівся зі мною так, наче я від’їздив у сусіднє село, а не в столицю… Панченко ішов збоку не зупиняючись. Його м’який, трохи глухуватий голос виразно чути було серед інших голосів.
По другій стороні Лікарняного майдану, біля темного будинку фабзавучу, освітлена факелами, рухалась до центру інша молодіжна колона.
«Фабзайці? Ну, звичайно ж, вони! Такі яскраві факели є тільки в нашого осередку!»
— Бувайте, хлопці! Спасибі за компанію. Біжу до своїх! — кричу я залізничникам і, залишивши стрій, мчу навпростець через майдан, щоб наздогнати далеку колону.
Ноги грузнуть у грязюці. Глинисте поле стадіону розкисло. Коли б не залишити в липкій грязюці Сашкові калоші!
Бризки грязюки, талої холодної води розлітаються в усі боки, холоші штанів уже намокли. Все ближче і ближче вогники знайомих факелів. Я дихаю похрипуючи. Аби тільки не напоротися на колючий дріт! Десь отут він був розірваний. Ну так, осьде!.. Раз, два — і я, наздоганяючи останню шеренгу, біжу вже по твердій бруківці.
— Хлопці, здорові були! Ура! — гукаю я і з радощів розмахую важким портфелем. Газета злетіла. Дарма! Тепер не страшно. — Пугу! — кричу я по-запорозькому побачивши веснянкуватого Сашка. — Бобир! Візьми свої калоші!
— Василь приїхав!.. Манджура приїхав! — загомоніли хлопці.
— Пристроюйся сюди, Василю, — почувся з перших рядів голос Микити Коломійця.
Втискаюсь у ряди. Міцно тисну руку нашому секретареві. Навколо знайомі обличчя — Сашко Бобир, товстенький Маремуха, всезнайко Фурман. Оглядаюсь — і бачу позаду насупленого Яшка Тиктора.
— Ну, як, на щиті чи під щитом? — заглядаючи мені в очі, говорить Коломієць.
Не знаю, що це таке «на щиті», і відповідаю просто:
— Все гаразд, Микито! Поїдемо в Донбас. Ось слухай… — І, захлинаючись від хвилювання, стараючись не збиватися з ноги, я квапливо розповідаю Коломійцю про зустріч у Центральному Комітеті.
На ніс мені впала з факела липка краплина мазуту. Швидко стираю її кулаком і розповідаю, перескакуючи з п’ятого на десяте. Хлопці зімкнули ряди так, що важко іти.
Щоб почути мої слова, вони наступають мені на ноги, натискають ззаду.
— Так і сказав: «Ваші мрії здійсняться»? — перебив Микита.
— Авжеж! І потім ще каже: «Молоді грамотні робітники скоро будуть потрібні всюди. І в Катеринославі, і в Донбасі».