— Еге.
— А світло яке?
— Звичайне. Ну, так собі, не дуже ясне.
— Стривайте, — Вукович морщиться, — не те питаю, Електрика чи гасове освітлення? А може, свічки?
— Зеленувате таке світло з ліхтаря — з круглим склом ліхтар, пальник усередині, і на мотузку на стовп підтягають його. Ну, пам’ятаєте, у нас на Поштовці були біля кофейні Шипулинського такі ж самі лампи…
— Жарові лампи?
— От-от! Вони самі.
— А вокзал не на горбі часом? Сходи кам’яні, а перон весь у вибоях, так? Якщо, скажімо, дощ великий — калюжі будуть? Правда ж?
— Здається, що цей самий. Бігти з вагона далеко треба.
— І ти пам’ятаєш напевно, що Печериця тут не злазив, а поїхав далі? — несподівано переходячи на «ти», з великою цікавістю питає Вукович.
— Ну, аякже! Коли контролер перевірку робив і літер його читав, це було потім, після цієї станції, і він на лавці ще спав.
— Напевно спав?
— Факт — спав. Хоча… може, тільки вдавав, що спить, хтозна. Одне пам’ятаю: бачив його виразно.
— Ну, а потім ти сам заснув і бачиш — Жмеринка?
— Еге ж.
— А Печериці нема?
— Еге ж.
— Це точно?
— Точно.
— Щасливий ти, хлопче! Легко відбувся. З. такими попутниками та ще в порожньому вагоні можна заснути назавжди! — якось загадково сказав Вукович і, знову заглядаючи в блокнот, де він записував щось, спитав: — А що тобі впало в очі у зовнішності Печериці?
— Ну, шинеля якась обшарпана… Раніше я ніколи в цій шинелі його не бачив.
— А ще?
— Ах, так! Вусів не було.
— Зовсім не було?
— Нічогісінько. Все збрито…
— Ну, товаришу Коломієць, — сказав переможно Вукович. — Значить, це його вуса ми знайшли в папірці біля виходу з окрнаросвіти. Я говорив, що це волосся належить Печериці, а уповноважений Дженджуристий заперечував. «Ніколи, — каже, — цей тип не розстанеться з своїми вусами. Це, мовляв, традиція націоналістів — пишні козацькі вуса. Він скоріше бороду собі відріже!» Що значить, — людина звикла до штампів! Та всякий ворог на місці Печериці, коли б йому на ноги стали так наступати, з усіма традиціями б розпрощався. Своя шкура дорожча! — І, звертаючись уже до мене, Вукович вів далі: — Отже, ти правду кажеш, Манджура?..
— А чого б же я говорив неправду? — сказав я ображено. — Неправду говорить тільки той, у кого на душі нечисто і хто боїться. А я ж сам хочу допомогти вам цього гада спіймати…
— Правильно, Манджура! — похвалив мене Вукович, усміхаючись. — Обов’язок усієї робітничої молоді — допомагати нам. Допомагати в будь-яку хвилину, від щирого серця, не шкодуючи сил і здоров’я, усвідомлюючи, що допомагаєш не просто чекістові ось із такими малиновими квадратиками на петлицях, а всьому народові і нашому спільному, щасливому майбутньому. Наші органи — бойова зброя партії і всього радянського народу в боротьбі з тими ворогами, які хотіли б знищити завоювання революції. І нічого не вартий чекіст, коли б він спробував працювати самотужки, не спираючись щодня на велику довіру і широку допомогу трудящих мас. Ми небезпечні лише для ворогів революції, і чим краще працювати будемо, тим швидше зметемо їх з нашого шляху!
— Чимало роботи ще! — сказав Коломієць.
— Поки від паразитів увесь світ не очистимо, — згодився Вукович. — Хвилиночку! — І він зняв трубку телефонного апарата. — Шеметова. Вукович говорить… Начальник у себе?.. Ми зайдемо зараз, попередь, будь ласка.
Молочні лампи м’яко горять під самою стелею в кабінеті начальника прикордонного загону і окружного відділу ДПУ. Так дивно, незвично застати тут людей у цей пізній час, коли всі установи міста давним-давно закриті.
Крісла м’які, зручні; склянка міцного чаю парує на краю широкого горіхового стола. Начальник киває нам головою, щоб ми сідали, а сам, притиснувши до вуха телефонну трубку, уважно слухає.
Видно, відповіли. Начальник крикнув у трубку:
— Комендатура Вітовтів Брід?.. Куди ж ви пропали!.. Так що ж трапилось?.. Слухаю… Слухаю… Чекайте, Богданов, не так швидко, дайте запишу. (Начальник бере гостро підструганий олівець і, притискаючи ще дужче лівою рукою телефонну трубку до вуха, правою записує щось у розкритому блокноті). Хто вів групу?.. Що!?? Знову цей «машиніст»? Ну, туди йому й дорога! Менше роботи буде Ревтрибуналу… А хто затримав? Так. Так. Так. Добре! >б’явіть йому мою подяку… Що?.. Ну, звичайно… Негайно в управління!.. Що?..
Мимоволі прислухаючись до цієї розмови, я нишком оглядаю велику кімнату і, признатися, трохи ніяковію. Я вперше бачу так близько начальника окружного відділу ДПУ.
Раніше я бачив його лише здалека, коли він об’їздив на білому коні шеренги прикордонників та бійців конвойної роти. Стрункий, сухорлявий, затягнутий в ремені, наче народжений у сідлі, з обличчям трохи схожим на загиблого недавно Котовського, він зводився в стременах, прикладав руку до лакованого козирка зеленого прикордонного кашкета і вітався з усіма своїм дзвінким, веселим голосом, а війська гарнізону перекатами дружно відповідали йому, заглушаючи бій годинника на старій ратуші.