Дзвонячи по телефону на прикордонні застави, Вукович не забув про жінку, яка вибрала таке незручне місце для того, щоб різати курку. Ну, де це видано, щоб курей різали на кам’яному ганку, біля головного входу, та ще в будинку, де жили такі інтелігентні, освічені люди! Звичайно хазяйки ріжуть курей, гусей, індиків і іншу живність у дров’яних сараях, закутках, далі від людського ока, а не на видноті, перед вікнами сусідів.
Увечері того ж дня Вукович уже знав жінку, яка нібито зарізала на своєму ганку курку, так докладно, наче він був знайомий з нею з юнацьких років. Йому стало відомо, що це дочка цукрозаводчика з Гнівані, розстріляного ще в 1922 році за зв’язки з бандою отамана Ангела.
Було відомо, що доктор Печериця разом з своєю дружиною займає в червоному цегляному будинку на Базарному майдані квартиру з трьох кімнат. Квартира ця була хороша, світла, але з одним дефектом — в ній не було кухні. Справа в тому, що до революції весь другий Поверх цього великого будинку займав багатий адвокат Великошапко. Разом з пілсудчиками адвокат дременув у двадцятому році в Польщу, і незабаром його квартиру з семи кімнат міський комунгосп розділив на дві окремі квартири. Кухня лишилась у більшій з них. У квартирі з трьох кімнат, яку по приїзді з Житомира одержав Печериця, кухню комунгосп ще не встиг збудувати.
Та Печериця і не наполягав особливо на спорудженні кухні. «Ми люди перелітні, — говорив він технікам, які приходили виміряти його квартиру, — сьогодні тут, а завтра там. Пошлють у Могилів — поїду в Могилів, пошлють у Корсунь — поїду в Корсунь. Наркомос грає людиною. Обростати господарством не збираюся. Чи варто на бівуаці кухнею обзаводитися, голову людям морочити! Проживемо й так, по-холостяцькому, по-комуністичному, без кухні».
Двічі на день — опівдні й увечері — дружина Печериці, Оксана Антонівна, висока чорноволоса жінка, ходила з блискучими алюмінієвими судочками в ресторан «Венеція», що біля фортечних воріт. На кухні цього ресторану сам головний кухар Марцинкевич видавав їй обіди і вечері.
Всю їжу дружина Печериці приносила в судочках додому, підогрівала її на маленькій спиртівці, і так вони вдвох з чоловіком обідали і вечеряли.
Жили вони відлюдно, гостей до себе ніколи не кликали; навіть товариші Печериці по службі в окрнаросвіті ніколи не бували в нього на квартирі.
Ні примуса, ні керосинки у них не було — лише маленька, що горить синім полум’ям, спиртівка, на якій щоранку Оксана Антонівна варила для свого чоловіка натуральне чорне кофе. Печериця любив цей міцний напій.
Ось чому Вукович ще більше здивувався з того, що дружина Печериці різала курку. Де ж вона її засмажила? На маленькій спиртівці? Та й навіщо весь цей непотрібний клопіт людям, які беруть обід з ресторану?..
Вукович узнав, що на другий день після нічної тривоги в ЧОПі, починаючи з неділі, дружина Печериці стала брати в ресторані «Венеція» уже по три обіди і по три вечері. Судків не вистачало. Вона приносила в кошику глиняні горщики на третю, додаткову вечерю.
— Гості, мабуть, приїхали? — співчутливо спитав дуже ввічливий головний кухар «Венеції» Марцинкевич.
— Атож… Сестра моя з Житомира… — трохи зніяковівши, відповіла Оксана Антонівна.
Але було дуже дивно, що ніхто з сусідів не бачив цієї сестри. Крім того, з’ясувавши минуле Оксани Антонівни, Вукович твердо знав, що вона була єдиною дочкою розстріляного цукрозаводчика з Гнівані.
Вукович знав також, що служниці у Печериці не було, але що кожного понеділка до нього приходила мити підлоги кур’єрка наросвіти тьотя Паша.
У понеділок уранці, прийшовши на роботу, Печериця сказав тьоті Паші:
— Ви, бабусю, сьогодні до нас не приходьте, бо жінка щось занедужала. Прийдете аж у той понеділок.
Вислухавши це розпорядження суворого начальника, тьотя Паша була дуже здивована, зустрівши, вертаючись увечері з роботи, на Новому мосту «хвору» Оксану Антонівну. Дружина Печериці швидко йшла з своїми судками по другому боці мосту.
Оксана Антонівна так поспішала додому, що не помітила тьоті Паші і не відповіла їй, коли кур’єрка, вклонившись, сказала:
— Здрастуйте, пані!
… Рівно о шостій годині тридцять хвилин вечора того дня, коли я мав їхати до Харкова, у чергову кімнату окружного управління ДПУ прийшов схвильований лікар-хірург Євген Карлович Гутентаг.