Козир-Зірка заскреготав зубами, але, зразу ж спохватившись, знову заусміхався і продовжував давати зізнання в своїй цинічній манері, так, наче не було поряд ні Полевого, ні Коломійця.
… На другий же день після арешту Козиря-Зірки хтось стріляв у лікаря Гутентага.
Вернувшись із своєю дочкою з міського театру, лікар увімкнув світло і підійшов до вікна, щоб зачинити віконницю. В кущах палісадника бахнув постріл, і револьверна куля, пробивши фрамугу на відстані двох сантиметрів від голови Євгена Карловича, з дзвоном врізалась у старовинну китайську вазу, що стояла на поличці.
Той, хто стріляв, встиг зникнути, але його постріл підказав Вуковичу, що в місті є ще хтось, хто зв’язаний з людьми, які прислали на цей бік Козиря-Зірку.
Трохи згодом Вукович дізнався від селян-перебіжчиків із Західної України, які втекли на радянську сторону від утисків панів, що приблизно того ж дня в місті Ровні невідомими грабіжниками був убитий аптекар Томаш Гутентаг. Убивці застрелили його в аптеці і забрали звідти частину ліків.
Тієї ж ночі, коли був учинений невдалий замах на лікаря Євгена Карловича Гутентага, за двадцять верст від нашого рідного міста, у районі найвіддаленішої застави села Ведмеже Вушко, радянські прикордонники затримали старого придуркуватого жебрака: він намагався проскочити в Польщу. У вузенькому комірі його брудної, завошивілої сорочки було знайдено маленьку, згорнуту в трубочку записочку — грипе[2].
«Дорога мамо!
Бичка лікар продав чужим людям, відберу завдаток. Гогусь, трясця його матері, переїхав на іншу квартиру. Шукайте його вже самі і поговоріть по-хазяйському з аптекарем Г.
Ваш син Юрко».
Лежачи в тюремній лікарні, поки не загоїлась його рана, Козир-Зірка не знав, що спіймали цього жебрака — зв’язкового шпигунської групи, яка діяла на радянській території. Козир-Зірка був також цілком упевнений в тому, що дружина Печериці спалила всі таємні документи, які могли б викрити її чоловіка.
Справді, коли чекісти схопили бандита, Вукович, зразу ж відчинивши мідні дверці грубки в кабінеті Печериці, виявив на закуреній решітці теплу ще купку попелу. Але перед своєю несподіваною втечею з міста Печериця, видно, забув попередити дружину про те, що схоронялось у лівому білизняному ящику їх родинної шафи. А може, Оксана Антонівна в паніці забула про цей ящик?..
На самому споді в ящику, набитому чистою білизною з монограмами «О. П.» і «З. П.», Вукович знайшов чисту, згорнуту ромбиком хусточку.
Це була старанно випрасувана хусточка, підрублена ясно-голубою ниткою. Поряд, на дні ящика, лежало ще кілька таких хусточок. Але Вуковичу здалося, що ця хусточка трошечки різниться від усіх інших. Матерія була така ж сама і робота та ж сама, а хусточка здавалася трошечки товщою.
І коли Вукович розгорнув її, він побачив, що в хусточку вкладено надруковане на тонкому батисті посвідчення:
«Пред’явник цього сотник УСС Зенон Печериця під час відходу наших військ у Галичину залишений у місті для роботи на Поділлі на користь самостійної, суверенної України. Я особисто дав йому завдання, як поводитисебе і що робити для здійснення мети українського націоналізму. Просимо всі військові і цивільні установи, коли знову повернеться наше військо на велику Україну, ні за яких умов не обвинувачувати пред’явника цього, Зенона Печерицю, у більшовизмі. Комендант Корпусу Січових Стрільців.
Полковник Євген Коновалець».
Оце й усе. Ніяких більше слідів Печериці не, було.
Щоправда, завдяки «грипсу», відібраному у придуркуватого жебрака, Вукович здогадувався, що «Гогусь», який змінив квартиру, і Печериця — одна і та ж особа.
Моя зустріч з Печерицею в поїзді могла допомогти Вуковичу в розв’язанні інших загадок.
З анкет Печериці, що залишалися в справах окрнаросвіти, з’ясувалось, що сам він родом з Коломиї, служив спочатку в легіоні «січових стрільців», а потім в одному з загонів так званої «Української галицької армії», і після того, як група її офіцерів разом із «стрільцями» відмовилася вернутися до себе в Галичину, під владу пілсудчиків, залишився в Проскурові, а потім переїхав у Житомир.
Саме про це говорили анкети, відомості, подані співробітниками, хороші відзиви тих організацій, в яких до приїзду в наше місто працював доктор Зенон Печериця.
Але забутий клаптик батисту з дрібними літерами штабної машинки, а найголовніше — особистий підпис Євгена Коновальця, зроблений незмивною тушшю, переконував Вуковича в іншому.