Вукович добре знав, що полковник Євген Коновалець ще з часів першої світової війни таємно працював у німецькій військовій розвідці, постачався німецькими марками і, виводячи «січовиків» з України, залишав на шляху свого відходу чимало таємних агентів, доручивши їм у цілях маскування вдати з себе революціонерів і прихильників Радянської влади.
Не кожному «січовикові» видавав Євген Коновалець отакі охоронні посвідчення. Треба було не один раз супроводити «пана коменданта» в його кривавих походах по Україні, щоб заслужити його довір’я і одержати на пам’ять отакий батистовий клаптик.
Люди, які ховали протягом років до якогось часу батистові клаптики, мали приятелів і помічників.
Безумовно, були вони і в Зенона Печериці, який утік з міста в невідомому напрямку. Інакше не міг би він так швидко з’ясувати, куди саме, закінчивши невідкладні операції в міській лікарні, пішов лікар Євген Карлович Гутентаг. Це саме вони, помічники і приятелі Печериці, послали в Польщу, до майора Зигмунда Фльорека, в ролі «ходока»-зв’язкового старого придуркуватого жебрака. Цей жебрак невтомно бурмотів на допитах всяку нісенітницю. Залишаючись сам у тюремній камері, він раптом серед ночі починав співати козацькі думи, танцював гопака і робив усе, щоб його визнали за божевільного.
Однак Вукович терпляче ждав, поки жебрак облишить гру і заговорить справжнім голосом. Він догадувався, що, крім цього жебрака, друзі Печериці послали в Польщу ще й другого «ходока», який і став причиною загадкової смерті аптекаря Томаша Гутентага в місті Ровні.
Цілком ясно було: спільники Печериці залишалися в місті. Найзручніше, звичайно, було натрапити на їх сліди за допомогою самого Печериці. Але Печериця «змінив квартиру»…
Про все це розповів мені Микита Коломієць в оту ніч, коли ми з ним вийшли з будинку окружного управління ДПУ. Не все, звичайно, в оповіданні Коломійця мало такий вигляд, як викладаю я цю заплутану історію сьогодні. Про багато що в ту весняну ніч Микита тільки ще здогадувався, чимало подробиць додумував він сам, та й я, признатися, допомагав йому протягом усіх цих двадцяти років, з’ясовуючи немало «темних плям» біографії поповича з Ровна і Зенона Печериці, перевіряючи уже в радянському Львові, чи так усе це було насправді, як воно уявлялося нам у ті далекі роки нашої юності.
В одному можу признатися: страшним і дуже небезпечним видався мені світ таємної війни з ворогами, в який увів мене несподівано Микита Коломієць в оту пам’ятну ніч, коли сиділи ми з ним до світанку на широких поручнях сходів над скелястим обривом.
До цієї розповіді я був дуже простодушний. Я не міг раніш і подумати, що серед нас є падлюки, які отак, як Печериця, живуть двоїстим життям шпигунів. Я й уявити собі не міг, що майже поряд з нами гуляють перевертні, які вдають, що вони щиро люблять Радянську владу, а тим часом тільки чекають її падіння і весь час домагаються, як би нишком, з темряви завдати їй удару, якомога болючішого та підступнішого… «Який великий, благородний і небезпечний труд прикордонників-чекістів, — подумав я, — що, подібно до Вуковича, рискуючи життям, відважно входять в оцей страшний і темний світ злочинів, які готуються, і вміють вчасно схопити ворога за руку, коли він зовсім не чекає цього!»
… І ще з розповіді Микити уявилося мені ясно, як ненавидить нас, радянських людей, світова буржуазія з своїми агентами, і я зрозумів, якими повинні ми бути пильними до того часу, поки хоч один капіталіст ще бродить живим по білому світу.
Каверза
Через три дні незадовго до обідньої перерви в ливарню зайшов інструктор Козакевич. Він уже прогулявся через Лікарняний майдан до контори школи без кепки, залишивши в ливарні свою пропалену бризками чавуну важку куртку. Рукава його синьої, вицвілої блузи закачані; видно могутні мускули.
— Манджурець! «Донос на гетьмана злодея царю Петру от Кочубея!» — жартує він, подаючи мені сколотий цвяшком аркуш паперу.
З його голосу мені стає ясно, що Козакевич у чудовому настрої.
Беру читаю. Пише Маремуха:
«Василю, неодмінно зайди до мене під час обіду, є важлива справа.
З компривітом Петро».
Швидше затанцювала в моїх руках слизька трамбівка. Треба, що б там не було, заформувати до обіду цей маховик до соломорізки. Туго вганяю набійник під шпони дерев’яної опоки. Забиваю туди його клинчиком вологий пісок. Ось і остання клітка. Десь під затрамбованим шаром піску лежить відвологлий, холодний маховик. Шпурляю набік трамбівку, одним махом згрібаю з опоки зайвий пісок. Де душник? Ага, ось він. Ця гостра дротинка перелітає до мене в руку. Наколюю кожну клітку в опоці. Душник з шипінням входить у тугий пісок, іноді він натикається на чавунну модель маховика і гнеться.