Вона стала на бік Тиктора в історії з Францом-Йосифом! Сказав я їй, що Тиктор обізвав мене «монархістом», а Галя відповіла байдуже:
— А ти думаєш, годиться комсомольцеві відтворювати зображення тиранів і деспотів?
— Так я ж для практики. Ех, Галю! — сказав я докірливо, гадаючи, що вона згодиться зі мною.
А Галя Кушнір замість цього сухо так, наче я був для неї чужий, сказала:
— Для практики ти міг би якусь пташку заформувати. От у тата є письмове приладдя з мідним яструбом. Сказав би мені — відгвинтила б і принесла тобі для моделі.
— Спасибі тобі велике… Іншому комусь будеш приносити! — відповів я грубо, і на цьому наші особисті стосунки закінчилися.
Правда, дещо в глибині душі лишилось і в мене, і в неї. Ми не могли розмовляти спокійно і при зустрічах ніяковіли.
Оце й зараз, побачивши мене біля Петрусевого верстата, Галя зам’ялась, але потім, переборюючи зніяковіння, все-таки підійшла. Ледь помітний рум’янець з’явився на її щоках.
— А тебе, Василю, хлопці у дворі згадують, — сказала Галя. — Кажуть, Тиктор на тебе заяву якусь подав і хвалиться всім, що тобі погано буде. Що ти накоїв, га, Василю?
— Я? Накоїв?.. Я нічого не накоїв!
— А чому ж заява?
— Піди його запитай.
— Та він не признається. Каже, до бюро цього не можна розголошувати. Але все-таки, раз у церкві дзвонять, значить…
— Мені плювати на його заяву! І твоя церква тут ні до чого! — випалив я Галі. — Нехай хоч десять кляуз напише, я нічого такого не робив!
— А ти з Коломійцем говорив? — спитала співчутливо Галя.
— Навіщо?
— Як «навіщо»? — здивувалася Галя. — Ну, все-таки… Він наш секретар, член окружкому, давно тебе знає…
Тепер мене вже розсердило Галине співчуття. Та що це таке, справді?..
З двору один по одному стали вбігати фабзавучники. Обід скінчився. Щоб не подумали, що я боюсь, я сказав якомога спокійніше:
— Ну, я пішов до себе в ливарню, а то в мене там форма відкрита.
Микита мовчить
Сьогодні щось занадто вже часто крутиться в мене перед очима Тиктор. То лопату в кутку візьме, то зубило з-під самого мого носа вихопить, постукає, подзвенить ним трохи в суміжній кімнаті, збиваючи окалину з готових маховиків, — і дивись, знову промайнули, грузнучи у вогкому піску, руді і зашкарублі Яшкові чоботи. Дротяна щітка, бачте, йому потрібна! В очах його грає хитра усмішка, пушистий чуб розвівається, як у донського козака. Веселий, задоволений Яшко має вигляд переможця. Цілий день він наспівує одну й ту ж модну пісеньку:
Коли Яшко з’являється біля мене, я вдаю, що захоплений роботою. Нехай не думає, що я злякався, кляузник чубатий!
… Нарешті й шабаш. Швидко мию руки і першим вибігаю на вулицю.
Звичайно після роботи я йду по Семінарській вулиці до гуртожитку. Але сьогодні я йду ліворуч, до Тринітарського провулка.
Простую повз тини і садочки з голими ще деревами. На майдані шумить міський базар. Іду мимо, до Прорізної, і сам не знаю, чого мене туди понесло. Довго никаю по сухих і порожніх алеях бульвару. Жовта ріка, що недавно скресла, тече внизу, де-не-де підходячи до самих скель, заливаючи городи, огинаючи Старе місто. На бульварі палять торішнє листя. То там, то тут, наче вершини маленьких вулканів, димляться купи листя, хмизу, дим стелеться низько по схилах алей над скелястим обривом, і його гіркуватий запах, знайомий запах весни, наздоганяє мене і на самому краю бульвару. Там, за маленькою хвірткою, чорніє вдалині самітна лавка. Іду туди й сідаю. Пальці намацують знайомі літери «В» і «Г». Ще до фабзавучу, коли я був безтямно закоханий у Галю Кушнір, а вона ходила з моїм суперником Котькою Григоренком, який утік тепер за кордон, тихого літнього ранку прийшов я сюди і, зціпивши від злості зуби, натираючи мозолі на руках, вирізав на твердому дубовому брусі кишеньковим ножиком оці літери.