… Тієї ночі я не міг заснути до самого ранку. І всі хлопці у гуртожитку не спагіи. Хто мав зброю, той чистив її і протирав у сінях.
Здавалося, ось-ось пролунає сигнал чопівської тривоги і штаб покличе всіх на Кишинівську. Ми гадали, що саме у цю вирішальну ніч світова буржуазія, скориставшися смертю нашого дорогого вождя, нападе на Радянську країну. Ми гадали, що вже перші її банди проривають кордон на Збручі, і були напоготові виступити на допомогу прикордонникам.
А коли морозяним ранком забіліли на дощаних парканах Старого міста і Руських фільварків обведені чорними обводами повідомлення про смерть Ілліча і почався сумний жалібний тиждень, кожного разу, тільки-но почуєш «Нема Леніна», знову щемить серце, і ми розуміли, що ще довго буде гоїтися у свідомості кожного з нас рана, яку заподіяла така неждана і страшна звістка…
Не знаю, чого я поліз до кишені і вийняв звідти свій револьвер «зауер». Що там казати — дуже любив я цю свою «машинку». Навіть ідучи на роботу у фабзавуч, я брав револьвер з собою, і Микита Коломієць посміювався з мене;
— Навіщо тобі в цеху револьвер, Василю?
— А куди ж я його діну?
— Лишай у гуртожитку.
— Тобі добре — у тебе тумбочка. замикається, а моя нарозпашку.
— Попроси слюсарів, нехай зроблять замочок.
— А що він допоможе, замочок той? Замочок можна легко зламати.
— Ох, Василю, Василю, непоправна ти людина! Звик до зброї. Тобі б увесь час в епоху воєнного комунізму жити! Важко Василю Мироновичу Манджурі переходити на мирне становище.
Я знав, що Микита жартує, але мене трохи вражали його жарти. Добре мирне становище, коли таке діється навколо!
Ще й року не минуло, як пілсудчики напали на радянську прикордонну заставу біля Ямполя і забили начальника застави. Зовсім недавно в Латвії вороги нашої республіки застрелили радянського дипкур’єра Теодора Нетте. А вбивство Котовського?.. «Не сам я, вся робітнича молодь на кордоні повинна бути озброєна і готова до всього», — думав я. І носив револьвер на роботу.
Навівши мушку на одну з зубчастих башт Старої фортеці, я прицілився. Але вже було темнувато, і в присмерках мушка розпливалась.
«Що ж це за таємнича заява Тиктора?..»
Я поспіхом засунув револьвер у кишеню і, вкрай засмучений, поплентався в гуртожиток.
У нашому гуртожитку було на диво тихо. Зразу пригадалось, що сьогодні в міському комсомольському клубі показують кінокартину «Червоні дияволята». Звичайно, хлопці пішли туди. Жаль, що я спізнився.
У кімнаті горіло світло і на стелі, і біля ліжка Микити.
Наш секретар жив з нами разом. Купа книжок лежала на його тумбочці. Як завжди, Микита лишився вдома. «Розважатися я буду на старості літ, — казав він звичайно, — а зараз, поки здорові очі, краще книжку почитати». «Полюбити книги — це значить змінити години нудьги на години насолоди». «Книга — це друг людини, який ніколи не зрадить!» — часто повторював нам Коломієць вислови якихось лише йому відомих філософів. І читав запоєм: дома допізна, по дорозі в інтернат, як сліпий ідучи по тротуару і тримаючи перед очима розкриту книжку; читав в обідні перерви, сидячи на іржавому казані в дворі школи.
Видно, Микита сьогодні вже не збирався нікуди виходити. Він лежав на ліжку роздягнутий, а поруч на стільці чорніла його акуратно складена одежа.
Я мовчки підійшов до своєї постелі і зняв кепку.
Микита повернув голову й сказав:
— У тебе під подушкою анкета, Манджура. Заповни її і вранці здай мені.
У мене стиснулося серце. Починається!
«Напевно, це якась особлива, каверзна анкета!»
Ледве чутно я запитав:
— Що за анкета?
— На зброю, — не відриваючись од книжки, сказав Микита. — Чопівські аркуші тепер не дійсні, і ми повинні подавати індивідуальні заяви про право носити зброю.
… Тихо шелестять сторінки книги. Коломієць узяв навпомацки олівець з тумбочки, щось позначив, наче даючи зрозуміти мені, що розмова закінчена.
Ну що ж, гаразд! Набиватися не будемо…
Тихо. У відчинену кватирку лине шум весняної вулиці. Особливий, неповторний шум весни! Чи помітили ви, що весною всі звуки людина чує так ясно, мовби вперше? Ось на сусідньому дворі проспівав півень, і мені здається, що я ніколи раніш не чув такого голосного півнячого співу…
У цій тиші я розглядав надруковану в друкарні анкету на право носити зброю і чекав, що ось-ось Микита заговорить нарешті зі мною особисто про заяву Тиктора.
— Ага, Василю, мало не забув, — обертаючись до мене, кинув Микита — У тебе в тумбочці посилка лежить. Я розписався, що одержав. — І знову уткнувся в книгу.