Прошита навхрест шпагатом, квадратна і важкенька посилка пахла рогожею і яблуками. Внизу хімічним олівцем було виведено: «Відправник — Мирон Манджура, м. Черкаси, Окружна державна друкарня».
Переїхавши на роботу з нашого міста в Черкаси, батько і тітка іноді присилали мені звідти посилки. Все, що було в них, зразу ж розліталось по гуртожитку: кому яблуко, кому шматок свинячого сала, посипаного блискучими крупинками еолі. Так само ділились посилки й інших хлопців.
І ось тепер у ящику під фанерною кришечкою лежать різні смачні речі. До того ще я й голодний. Але я не міг розкрити посилку. Якщо я стану саме тепер, не чекаючи, поки вернуться хлопці, пригощати Микиту, він може подумати, що я, почувши про заяву, підлизуюсь до нього, хочу його підкупити домашніми коржиками з маком.
І хоч як це було прикро, я залишив батькову посилку до повернення хлопців з кіно там, де вона лежала, — в тумбочці біля ліжка.
Роздягнувся і ліг спати, чуючи, як шелестять сторінки книги, яку читав Микита.
Не щастить Бобирю!
Забув сказати, чому перестали бути дійсними чопівські посвідчення на право носити зброю.
Справа в тому, що після мого від’їзду до Харкова в наше місто прийшов. на постій з Проскурова кавалерійський полк, вихований славним комбригом Григорієм Котовським. Кіннотники розташувались за вокзалом, у казармах, де за царя стояв Стародубський драгунський полк. Звідусіль підводи повезли туди сіно, овес, снопи клеверу. Багато треба було фуражу звести, щоб прокормити таку силу коней.
А ввечері, як тільки котовці розташувалися на новому місці, над вулицями міста почувся знайомий сигнал чопівської тривоги: три кулеметні черги і п’ять поодиноких пострілів. І як завжди, по такому сигналу до штабу частин особливого призначення на Кишинівську звідусіль помчали комунари-комуиісти і комсомольці нашого міста.
Наших фабзавучників сигнал тривоги застав у залі комсомольського клубу, де вони, зібравшись на вечір самодіяльності, дивилися музикальну картинку «Тройка» у виконанні артистів фабзавучу.
Після того, як відкрилась завіса, на сцену з-за лаштунків, розмахуючи важкими причіпними хвостами, вискочило в одній упряжці троє артистів-«коней».
Загримовані вони були абияк, і всі відразу впізнали, що товстий, низенький «кінь» в яскравому мундирі румунського королівського офіцера з золотими галунами на червоних штанях — не хто інший, як Петро Маремуха. Треба сказати, що у мого друга Петруся був непоганий бас, і ця якість високо цінилася серед драмгуртківців.
Колишній безпритульний і всезнайко Фурман зображав петлюрівця.
Широкі, з напуском шаровари, синя чумарка, підперезана червоним, як у візників, поясом, чорна з білими підпалинами папаха з собачого хутра, з голубим атласним шликом на боці і, нарешті, довгі, — значно довші за колишні Печеричині — вусища, — ось який вигляд мав Фурман. Для більшої поважності Фурман засунув ще за халяву пляшку. Тих хлопчаків, що заглядали з вулиці у зал через вікна, найбільш, зрозуміло, цікавило, справжня це горілка чи звичайнісінька вода з-під крана.
Але найкращий, як казали хлопці, вигляд мав маршалок Пілсудський — Сашко Бобир. Він був у блакитній, отороченій кролячим хутром високій конфедератці з трепетливим султаном із білого кінського волосу. Костюмер клубу викопав десь для Сашка справжній френч офіцера-пілсудчика з витими блискучими позументами на високому стоячому комірі, з орденами, аксельбантами і гудзиками з орлами. Френч був трохи великуватий для Сашка. З цупких манжет його рукавів висувались лише кінчики пальців Бобиря: видно, офіцер, який залишив у місті під час втечі пілсудчиків у двадцятому році свій парадний френч англійського крою, був здоровило. Одного не вистачало для повноти наряду — хороших офіцерських чобіт. На ноги Бобирю костюмер натяг жовті краги з свинячої шкіри, але черевики з-під краг виглядали чорні — наші звичайні робочі черевики з юхти. Ну, де це видано, щоб офіцери-легіонери носили різномастні краги й черевики? Але Бобир не журився…
Веселий і гордий з того, що його розглядає так багато молоді, бажаючи хорошою грою загладити свій промах на чергуванні в штабі ЧОПу, Бобир старався з усієї сили: він тупав ногами, як справжній жеребець, басував, іржав дзвінко, ну зовсім по-жереб’ячому, скрипів зубами ще дужче, як уночі, роблячи вигляд, що перегризає вудила, — словом, ви— каблучувався, як тільки міг. Він догрався до того, що на другому колі у нього відпав хвіст.
— Дивись, дивись, Пілсудський без хвоста! — закричали хлопчаки біля вікон.